Головний зміст

styagnennya za rozpyskoyu rozpyska12 лютого минулого року Верховна Рада ухвалила закон «Про забезпечення права на справедливий суд».
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
При цьому парламент указував, що для забезпечення справедливого правосуддя (до ухвалення змін до Конституції) вкрай необхідно внести зміни до деяких законодавчих актів стосовно судоустрою та судочинства. Проте, аналізуючи новели цього акта, виникає бажання зіставити його назву і зміст, а також дати відповідь на запитання: чи можна такими законодавчими механізмами забезпечити суцільну справедливість суддів?
 
Відомо, що справедливість — категорія не тільки правова, а й, швидше за все, моральна. За своїми соціальними здібностями та можливостями люди не можуть бути рівними у всьому, і застосування правової рівності до фактично нерівних між собою суб’єктів іноді апріорі виглядає несправедливо. Втім, для правосуддя першочергове значення має саме правова справедливість.
 
Що стосується справедливості як категорії соціальної філософії, то ми сприймаємо її через призму філософського й етичного універсалізму: добро, зло, благо, щастя, світ, пітьма, хаос, правда, неправда тощо. Моральні ідеали, загальновизнані вимоги моралі, як правило, знаходять своє відображення в нормах права, але з позиції правової всеосяжності та рівного поширення загальнообов’язкових правил на всіх суб’єктів правовідносин.
 
Соціальна засада справедливості передбачає рівність у правах і свободах, рівність в обов’язках та рівність у відповідальності перед судом. Така концепція закріплена у ст.10 Загальної декларації прав людини 1948 року, яка встановлює рівність перед законом і рівність перед судом.
 
Обов’язком справедливого суду, а значить і справедливого судді, є забезпечення рівноправ’я сторін. У контексті публічного правосуддя реалізується процесуальна свобода, змістом якої є обсяг належних сторонам прав. Змагальність забезпечується за правилами, встановленими процесуальними кодексами. Тут етика відповідальності реалізується через права і свободи, оскільки справедливим уважатиметься суддя (суд), який забезпечив рівність громадянина не тільки перед матеріальним, а й процесуальним законами, належним чином організував змагальний для сторін процес. «Справедливість, як і істина, — це єдність процесу і результату» (Гегель). Саме тому міжнародні стандарти передбачають право на судовий захист у рамках справедливого розгляду, а не тільки справедливого рішення.
 
Обов’язком справедливого судді є розгляд справи в розумні строки (п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Ця вимога пов’язана із самою суттю і змістом поняття «дія закону в часі», загальним поняттям про постійне оновлення позитивного права. Відомо, що суспільні відносини змінюються, і це викликає потребу в їхньому іншому законодавчому забезпеченні. Така ж ситуація із судовим рішенням, яке виноситься з невиправданою затримкою, адже із часом воно втрачає практичний зміст для суб’єкта процесу. Так, рішення суду про задоволення позову про захист честі та гідності, що буде ухвалене через 3—4 роки, вже не матиме значення для позивача.
 
Тяганина у справі — це «сутінки справедливості», коли її встановлення, або «світанок», не настає, тобто відбувається накладення «сірого на сіре». Очікування права, його захисту, що тривалий час не відбувається, призводить до того, що правосуддя породжує відчай, безнадійність, зневіру в справедливості судді.
 
Процесуальне законодавство України містить норми про строки розгляду справи та визначає критерії їх розумності. Дотримання цих строків є обов’язком справедливого судді. Та чи можливо це в теперішніх умовах при наявному навантаженні, за відсутності повного складу суддів тощо?
 
Практика дає позитивну відповідь на це запитання. Адже близько 98% рішень судів усім цим критеріям відповідає. Однак чи є в Україні інші практикуючі юристи, які працюють з таким самим навантаженням? Запитання риторичне!
 
Тут в дію вступає інша складова етики та моралі, така як виправданість у затримці правосуддя, що передбачає поважність причин порушення строків розгляду. Вони можуть бути пов’язані як із правомірними діями суду (зупинення провадження та інше), так і з активністю сторін, котрі використовують ресурс часу у своїх інтересах, ускладнюючи тим самим рух справи (пред’явлення зустрічних вимог, клопотання тощо).
 
На мою думку, в умовах забезпечення засади змагальності, коли кожна сторона зобов’язана самостійно довести ті обставини, на які посилається, за відсутності активності суду (як це було раніше) нівелюється значення встановлених строків розгляду. Справедливий суддя не може ухвалювати рішення, посилаючись на те, що вони закінчуються, якщо сторони доводять наявність інших доказів, які слід витребувати для законного й обґрунтованого рішення тощо. Але від судді залежить визначення строку для надання доказів і усвідомлення самого поняття «розумний строк». Адже він не може бути безмежний.
Прикметним є рішення Європейського суду з прав людини про оцінку дотримання вимог п.1 ст.6 конвенції в частині розумного строку розгляду у справі «Кеніг проти Німеччини» від 28.06.78. Зокрема, щодо невиправданої затримки правосуддя наводилася така аргументація: «Даючи загальну оцінку всіх... факторів, Суд дійшов висновку, що затримки, викликані складністю справи й поведінкою заявника, самі по собі не виправдовують тривалість судового розгляду. В Суду склалася думка, що головна причина полягає в тому, як велася справа. Суд установив, що в четвертої палати була можливість завершити процес раніше. Враховуючи, що розгляд розпочався 13.06.67 та завершився 22.06.77, Суд дійшов висновку, що був перевищений «розумний строк», передбачений п.1 ст.6. Суд визнає, що зупинення провадження може вплинути на тлумачення поняття «розумний строк». Однак у світлі загальної тривалості розгляду справи й довгої невпевненості, в якій перебував заявник, Суд не може навіть через причину зупинення провадження відступити від тієї оцінки строку, яка ним дана».
 
Поняття «розумний строк» не має чіткого юридичного визначення, оскільки залежить від багатьох чинників. Значення часу для судового розгляду зумовлюється його завданням — забезпечення права на судовий захист. Саме тому вимоги про розумний строк і справедливий розгляд є невід’ємними.
 
Таким чином, справедливим може вважатися суддя, який розглядає справи у встановлений законом або розумний строки, демонструє належну повагу до прав сторін і вирішує питання без зайвих витрат і затримок. Суддя повинен вести контроль за справами, аби уникнути тяганини. Він повинен дотримуватися й поважати закон і завжди діяти так, аби його вчинки зміцнювали довіру людей до чесності й неупередженості судової влади.
 
Чи можна вимагати від судді стійкості, моральності, бездоганної поведінки у теперішніх, украй складних умовах життя? Відповідь може бути одна: не тільки можна, а й необхідно.
Якщо правильно розуміти зміст правосуддя, його завдання, то виходить, що чим складніші умови діяльності суду та відносини, які склалися в суспільстві, тим вищими повинні бути вимоги до моральних якостей судді. З другого боку, справедливим може бути лише той суддя, який відправляє правосуддя в справедливому суспільстві. У суспільстві, де поважають закон і де сам закон є справедливим.