Особа оскаржила до суду розпорядження райдержадміністрації про припинення функціонування дитячого будинку сімейного типу. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що зазначене питання має вирішуватися за згодою сторін, а в разі недосягнення згоди – за рішенням суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що рішення про припинення функціонування дитячого будинку сімейного типу приймається тільки у зв’язку з переміщенням його до іншої адміністративно-територіальної одиниці. Угода про організацію діяльності ДБСТ укладається на підставі рішення про створення дитячого будинку сімейного типу, підставою для припинення функціонування або ліквідації якого може бути розірвання такої угоди, а не навпаки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд узяв до уваги закріплені в Положенні про дитячий будинок сімейного типу, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 року № 564, вимоги про функціонування ДБСТ за умови перебування в ньому на вихованні та проживанні не менше п’яти дітей, а також встановлення судом фактів небажання дітей проживати в ДБСТ.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішення суду апеляційної інстанції залишив без змін з огляду на таке.

Суд, проаналізувавши Положення про дитячий будинок сімейного типу, дійшов висновку, що в цьому положенні ототожнено поняття «ліквідація» та «припинення функціонування» ДБСТ. У зв’язку з цим питання ліквідації ДБСТ належить до повноважень органу, який його створив.

Суди попередніх інстанцій з’ясували, що до прийняття спірного розпорядження відповідача було виведено зі складу ДБСТ трьох дітей – вихованців за їх зверненням у зв’язку з небажанням перебувати в дитячому будинку, встановлено невиконання батьками – вихователями вимог до безпеки місця проживання дітей.

З огляду на закріплені в Положенні про дитячий будинок сімейного типу вимоги про функціонування ДБСТ за умови перебування в ньому на вихованні та проживанні не менше п’яти дітей, встановлення судом фактів небажання дітей проживати у відповідному ДБСТ, а також наявність зауважень до безпеки місця проживання дітей колегія суддів погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про те, що у відповідача були наявні правові підстави для прийняття рішення про припинення функціонування ДБСТ і що таке рішення зумовлене необхідністю захисту прав дітей, які в ньому перебувають.

Щодо доводів скаржника про неправомірність одностороннього розірвання угод про організацію діяльності ДБСТ колегія суддів зазначила таке.

Укладаючи ці угоди, відповідач діяв на виконання своїх повноважень як органу опіки та піклування, передбачених ст. 22 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», статтями 6 та 11 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування». Зазначені угоди були спрямовані на організаційне забезпечення дитячого будинку сімейного типу, який створено розпорядженням відповідача. Їх змістом є права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій відповідача, які пов’язані з опікою та піклуванням над дітьми, позбавленими батьківського піклування.

З огляду на правову природу угод колегія суддів дійшла висновку, що вони є адміністративними договорами. Зобов’язання сторін за цими угодами не є приватноправовими, забезпечують реалізацію повноважень райдержадміністрації і спрямовані на задоволення інтересів дітей, а не сторін договорів. Тому положення ЦК України, у тому числі про неправомірність одностороннього розірвання угоди, на спірні правовідносини не поширюються.

Детальніше за посиланням: https://cutt.ly/RJhGltQ.

Постанова Верховного Суду від 5 травня 2022 року у справі № 320/6514/18 (адміністративне провадження № К/9901/1416/21).