Орієнтування держави на імплементацію європейських стандартів вимагає удосконалення нормативного регулювання та практики застосування таких інститутів кримінального права як умовно-дострокове звільнення, заміна невідбутої частини покарання більш м’яким та покарання у виді довічного позбавлення волі.

Протягом всього часу свого існування інститути умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким визнаються життєвими та ефективними, оскільки держава зацікавлена в тому, щоб громадяни, які вчинили злочин, скоріше усвідомили свою провину, виправились та повернулись в суспільство. Практика діяльності установ виконання покарань доводить, що цілі покарання відносно певної частини засуджених досягаються до закінчення моменту відбуття призначеного судом строку покарання, тобто достроково. За такого стану справ подальше виконання покарання у відповідних умовах видається недоцільним, оскільки, покарання злочинця – це не самоціль, а засіб його виправлення, повернення в суспільство безпечною для оточуючих людиною. Інститути умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким є вираженням на практиці принципу гуманізму кримінального та кримінально-виконавчого права, в чому і полягає їх соціальне значення.

Застосування в Україні умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким поставлено у залежність від доведення особою певного ступеня виправлення, що вимірюється її ставленням до праці й сумлінністю поведінки. Однак, протягом усього часу існування названих заохочувальних інститутів так і не було розроблено чітких критеріїв визначення виправлення, що призводить до численних порушень прав засуджених на практиці.

У Рекомендації № Rec (2003) 22 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про умовно-дострокове звільнення від 24 вересня 2003 року передбачено, що критерії для умовно-дострокового звільнення повинні застосовуватись таким чином, щоб могли бути звільнені умовно-достроково всі засуджені, які відповідають мінімальному рівню безпеки особистості та можуть стати законослухняними громадянами. Обов’язковість доведення того, що ув’язнений не відповідає таким критеріям, повинна покладатися на державні органи.      

Тобто, міжнародні стандарти, на відміну від національного законодавства, орієнтують на необхідність додержання принципу «презумпції виправлення», який означає, що кожен має право на умовно-дострокове звільнення при дотриманні певних умов, тобто таке звільнення гарантується всім доти, доки немає підстав для відмови. При цьому не засуджений має доводити, що він виправився та заслуговує застосування даних інститутів, а адміністрація установи повинна представити докази, що засуджений становить небезпеку для суспільства і не може бути звільнений.

Запровадження такого підходу, з одного боку, дозволить знизити рівень корупції, а з іншого – вимагатиме доведення адміністрацією установи реального здійснення усіх передбачених заходів, спрямованих як на виправлення, так і на створення умов для ресоціалізації особи.

Крім того, уточнення вимагає і процедура застосування умовно-дострокового звільнення і подальшої заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, оскільки нині відсутня єдність у правозастосовній практиці щодо того, яким чином має обраховуватись відбуття необхідної частини строку нового покарання. 

Водночас, законопроектом запроваджується можливість застосування умовно-дострокового звільнення чи заміни покарання або його невідбутої частини більш м’яким тільки за ініціативи самого засудженого. Ця норма має намір уникнути ситуацій звільнення засуджених, які розуміють слабкість власної перспективи інтеграції у суспільство, адже у разі звільнення таких засуджених вони фактично будуть змушені вчиняти новий злочин для повернення до звичного способу життя із забезпеченням мінімальних життєвих потреб в установі виконання покарань.

Варто звернути увагу на те, що існування такого виду покарання, як довічне позбавлення волі, пов’язано з низкою серйозних проблем. Так, для утримання таких засуджених ще й досі не створено належних умов, а на відміну від усіх інших видів покарання, довічне позбавлення волі має характерну тільки йому властивість – постійне збільшення кількості засуджених (в середньому 100 осіб на рік з початку існування цього виду покарання в Україні).

Тому до Верховної Ради подали Проект Закону України № 6344 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо адаптації порядку застосування окремих інститутів кримінального права до європейських стандартів».

 Ним передбачається внести зміни, спрямовані на удосконалення нормативного регулювання та практики застосування умовно-дострокового звільнення та заміни покарання або його невідбутої частини більш м’яким, призначення та виконання покарання у виді довічного позбавлення волі, відповідно до європейських стандартів і на виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Пропонується удосконалення порядку застосування умовно-дострокового звільнення та заміни покарання або його невідбутої частини більш м’яким шляхом запровадження «презумпції виправлення». Одночасно вводиться можливість впровадження цих заохочувальних інститутів і до засуджених, які відбувають довічне позбавлення волі. Передбачається чіткий перелік обставин, які є перешкодою для застосування цих інститутів щодо конкретної особи. Такими змінами буде забезпечено втілення міжнародних стандартів у цій сфері у національне законодавство і практику.