Головний зміст

FemidaТОВ 1 подало позовну заяву про стягнення з ТОВ 2 основної заборгованості, пені, 3 % річних, інфляційних втрат. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач неналежно виконав умови договору про надання транспортних послуг навантажувача щодо повної та своєчасної оплати наданих послуг.

 

 

Господарський суд позов задовольнив частково (у частині вимог про стягнення пені відмовлено), апеляційний господарський суд його рішення залишив без змін. Суди відмовили в задоволенні клопотання відповідача про припинення провадження у справі з мотивів відсутності волі обох сторін про передачу спору третейському суду та неможливістю позбавлення позивача конституційного права на звернення до господарського суду.

КГС ВС постановою у справі № 913/783/17 рішення судів попередніх інстанцій скасував, а позов залишив без розгляду.

Суд дійшов висновку, що доводи відповідача про порушення судом першої інстанції приписів ст. 80 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та судом апеляційної інстанції – приписів ст. 226 ГПК України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) є обґрунтованими з огляду на таке.

Предметом спору в цій справі є стягнення з відповідача заборгованості за неналежне виконання ним своїх зобов’язань за договором. Сторони в договорі визначили, що всі спори, які виникають між сторонами у зв’язку з виконанням цього договору або що стосуються його зміни, припинення, недійсності, підлягають розгляду та вирішуються у третейському суді для вирішення конкретного спору для вирішення конкретного спору (третейський суд «ad hoc»).

Отже, між сторонами є третейська угода про передачу всіх спорів на вирішення третейського суду, яка недійсною не визнавалась і відповідає вимогам ст.12 Закону України «Про третейські суди», а тому є обов’язковою до виконання, і до того ж відповідач наполягав та наполягає на вирішенні спору саме третейським судом.

Суд зазначив, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо позбавлення позивача конституційного права на звернення до господарського суду є помилковими, оскільки наявність дійсного третейського застереження та обов’язковість звернення до третейського суду за наявності волі на розгляд справи третейським судом, що її виявив відповідач, не є обмеженням прав позивача, гарантованих ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і ст. 55 Конституції України.

З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.