Національні суди відмовили прийомній сім’ї, де дитина прожила близько дев’яти років у будь-якому наступному контакті з нею, коли біологічні батьки повернули собі опіку. І хоча це рішення відповідало національному законодавству, воно все ж розходилося з конвенційними гарантіями.
Таке рішення ухвалив Європейський суд з прав людини у справі «V.D. і інші проти Росії» (заява №. 72931/10).
Важкі вроджені захворювання стали причиною відмови батьків від дитини. Опікуном останньої тоді було призначено V.D., яка доглядала ще сімох дітей.
Через шість років, коли здоров’я дитини стало більш стабільним, біологічні батьки зажадали повернення опіки. Суд постановив, що дитина має залишитися жити з опікуном, але за умови доступу батьків. Пізніше було ініційовано нове провадження, внаслідок якого дитину все ж передали біологічним батькам, а контакти між опікуном та дитиною були повністю втрачені. Аргументи опікуна стосовно того, що вона створила тісний зв’язок з дитиною сприйняті не були, оскільки національне законодавство передбачало, що лише члени сім’ї або родичі мали право вимагати доступу до дитини.
V.D. разом з іншими дітьми подала скаргу до ЄСПЛ, стверджуючи про порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Вона скаржилася на рішення судів щодо повернення дитини біологічним батькам, скасування рішення про опіку і позбавлення її доступу до дитини.
У Страсбурзі виходили з того, що стосунки між заявницею та дитиною складали «сімейне життя» у значенні Конвенції, оскільки дитина перебувала під опікою V.D. загалом перші дев’ять років свого життя. Було очевидно, що в даному випадку мало місце втручання в сімейне життя. Але ця дія відповідала закону, оскільки вона була заснована на сімейному кодексі. Вона також переслідувала одну з законних цілей відповідно до ч. 2 ст. 8 Конвенції.
Суд констатував, що органи влади стикнулися зі складним вибором: дозволити опікуну продовжити піклуватися про дитину, яка разом з іншими дітьми була фактично сім’єю або повернути її біологічним батькам. Довелося взяти до уваги конкуруючі інтереси, які були головними в справі, і вразливість самої дитини.
Дійсно, дитина тривалий час проживала з опікуном та іншими дітьми, але біологічні батьки ніколи не відмовлялися від своїх батьківських прав. Крім того, вони підтримували свою присутність у житті дитини, надаючи фінансову допомогу та задовольняючи прохання опікуна про надання медичної допомоги та спеціального харчування. На підставі цього високі судді зробили висновок, що V.D. не могла реально зробити висновок, що дитина буде постійно залишатися під її опікою. Рішення про догляд були тимчасовими і вони могли закінчитися, коли цього дозволили б обставини.
На думку ЄСПЛ, суди ретельно розглянули справу: звернули увагу на прихильність V.D. та її дбайливе ставлення до дитини, оцінили здатність батьків доглядати за дитиною, спочатку відхиливши їх заяву про повернення, але потім змінивши рішення. У справі було враховано звіти психологів та показання свідків.
Зрештою, суд у Страсбурзі дійшов висновку, що рішення національних органів влади були в інтересах дитини, прийняті в межах їх повноважень і підкріплені достатніми підставами. Отже, таке втручання було необхідним в демократичному суспільстві і стаття 8 в цій частині порушена не була.
Водночас, рішення про відмову в контактах між дитиною та її прийомною сім’єю, хоча й було засноване на Сімейному кодексі (V.D. , не перебувала у кровних чи законних зв’язках з дитиною, тому не мала права на доступ), усе ж розходилося з конвенційними гарантіями.
Посилання судів лише на положення Сімейного кодексу не могло вважатися «відповідними і достатніми» підставами. Також було оцінене як неприйнятне те, що суди не оцінили обставини у справі, що спричинило нездатність справедливо зважити права всіх заінтересованих осіб. То ж в цій частині мало місце порушення статті 8 Конвенції.
Суд постановив, що Росія повинна виплатити 16 000 євро відшкодування моральної шкоди.
Джерело: ECHR: Ukrainian Aspect