Верховний суд України оприлюднив російськомовний переклад рішення ЄСПЛ у справі Сойма проти Республіки Молдови, Росії і України (Заява № 1203/05)  від 30 травня 2017 року.

 

 

 

 

 

Поглянемо на обставини справи, наведені в рішенні ЄСПЛ.

 

Заявник народився і проживав у Вінниці.

 

Передісторія цієї справи, включаючи військовий конфлікт в Придністров'ї 1991-1992 років і наступні події, наводиться в справах Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia ([GC], № 48787/99, §§ 28-185, ECHR 2004 VII) і Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia ([GC], № 43370/04 та 2 інших, §§ 8-42, ECHR 2012 (Витяги)).

 

У 2001 році заявник був заарештований в самопроголошеній «Придністровській Молдавській Республіці» (далі - «ПМР») за звинуваченнями у вбивстві. 28 червня 2002 року він був засуджений в остаточному рішенні Верховного Суду «ПМР» до десяти років позбавлення волі.

 

За словами заявника, під час досудового утримання під вартою він піддавався жорстокому поводженню з метою отримання зізнання у вбивстві.

 

Після його засудження мати заявника подала численні запити в різні офіційні органи України для того, щоб домогтися переведення її сина в українську в'язницю. Матеріали справи містять близько сорока відповідей, які вона отримала від різних українських органів. Однак її зусилля не були успішними. Зокрема, Міністерство Закордонних Справ України поінформувало заявника, що воно зв'язалося з МЗС Молдови, яке повідомило, що не могло забезпечити переведення заявника до української в'язниці, тому що воно не контролювало територію «ПМР». Українські органи влади також зв'язалися з владою «ПМР», але безуспішно.

 

Представники влади «ПМР» направили матері заявника лист, у якому стверджували, що вони переведуть заявника в українську в'язницю тільки після укладення угоди між Україною та «ПМР», яка уможливить перевід ув'язнених. Так як Україна відмовилася підписувати таку угоду з «ПМР», переведення було неможливим.

 

Мати заявника дійшла до того, що порушила судовий розгляд проти Міністерства Закордонних Справ України, засуджуючи його бездіяльність, але вона не досягла успіху.

 

Кілька разів представник заявника також зв'язувався з владою Молдови, запитуючи про статус Придністровської області. Він також прохав про допомогу з питанням переміщення заявника в українську в'язницю. З матеріалів, представлених заявником і його матір'ю, не виявляється, що він скаржився владі Молдови на передбачувані порушення прав Конвенції з боку влади «ПМР».

 

У листі від 25 квітня 2003 року Генеральна Прокуратура Молдови проінформувала представника заявника про те, що вона зв'язалася з прокуратурою «ПМР» і запросила необхідні документи для переміщення заявника в українську в'язницю. З матеріалів справи неясно, чи відреагувала влада «ПМР» на цей лист. В іншому листі, відправленому представнику заявника управлінням президента Республіки Молдови, адвокат був поінформований про те, що влада Молдови не могла домовитися про переміщення заявника в українську в'язницю.

 

Мати заявника також написала місії ОБСЄ в Молдові, яка повідомила її, що її лист було передано в посольство України в Кишиневі.

 

Приблизно в березні 2006 року заявник зламав ногу і був направлений в лікарню. Зі свідчень його матері видається, що вона могла проводити з ним час, поки він перебував у лікарні.

 

24 травня 2006 р заявника знайшли повішеним у спортивному залі в'язниці, в якій він утримувався під вартою. Мабуть, мати заявника не вимагала і не отримала звіт судово-медичної експертизи щодо обставин його смерті. Однак, за її показаннями, на тілі заявника не було слідів насильства.

 

28 грудня 2004 року заявник подав скаргу  до ЄСПЛ, стверджуючи, що його арешт і затримання були незаконними і суперечили статті 5 § 1 Конвенції. Після смерті заявника в 2006 році, його мати виявила бажання продовжувати розгляд справи в Суді.

 

У тому, що стосується України, Суд зазначає, що ні заявник, ні його мати не навели жодних доказів на підтримку тверджень про те, що вона мала юрисдикцію в цій справі. В таких обставинах ЄСПЛ вважає, що вимога щодо юрисдикції України є необґрунтованою, і постановляє, що заявник не підпадає під юрисдикцію України згідно з статтею 1 Конвенції. Відповідно, та частина заяви, яка спрямована проти України, повинна бути оголошена неприйнятною відповідно до статті 35 § 4 Конвенції.

 

Суд визнав юрисдикцію Молдови та Російської Федерації щодо долі заявника. Пункт 22 Рішення передбачає: «У тому, що стосується Російської Федерації, Суд зазначає, що в справі Ilaşcu and Others він уже визнав, що Російська Федерація зробила військовий і політичний внесок у створення сепаратистського режиму в Придністровської області в 1991-1992 роках. Суд також визнав в наступних справах щодо Придністров'я, що до липня 2010 р «ПМР» могла продовжувати існувати і чинити опір молдавським і міжнародним зусиллям щодо вирішення конфлікту і привнесення в область демократії і верховенства права тільки завдяки військовій, економічній і політичній підтримці Росії (див. Ivanţoc and Others,; Catan and Others). Суд зробив висновок у справі Mozer, що високий рівень залежності «ПМР» від підтримки Росії був вагомим доказом того, що Російська Федерація продовжувала здійснювати ефективний контроль і вирішальне вплив на органи влади Придністров'я, і ​​що через це заявник потрапляв під юрисдикцію цієї держави відповідно до статті 1 Конвенції».

 

У рішенні Суд приходить до висновку, що Республіка Молдова здійснила свої позитивні зобов'язання щодо заявника, і визнає, що порушення статті 5 § 1 Конвенції з боку Республіки Молдови не було.

 

У тому, що стосується відповідальності Російської Федерації, Суд зазначає, що немає ніяких доказів того, що особи, діючі від імені Російської Федерації, безпосередньо брали участь в заходах, вжитих проти заявника.

 

Проте, Суд встановив, що Росія здійснювала контроль над «ПМР» у розглянутий період. У світлі цього висновку і відповідно до прецедентного права, визначення того, чи здійснювала Росія докладний контроль над політикою і діями підвладними їй місцевим адміністраціям, не є необхідним. В силу тривалої військової, економічної і політичної підтримки «ПМР», яка не могла б вижити без неї, Росія притягується до відповідальності відповідно до Конвенції за порушення прав заявника.

 

На закінчення, і після визнання того, що затримання заявника було незаконним відповідно до статті 5 § 1 Конвенції, Суд постановляє, що мало місце порушення цього положення Російською Федерацією.

 

Суд присудив заявнику у справі SOYMA v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, RUSSIA AND UKRAINE  в якості компенсації судових та інших витрат 1 000 євро, та 20 000 євро компенсації нематеріальних збитків, які йому має сплатити Російська Федерація.

 

З повним текстом перекладу рішення можна ознайомитися за посиланням, з оригіналом (англійською мовою) -  тут.