Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян.

Суди встановлюють також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення, зокрема і встановлення факту постійного проживання на території України.

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом від 18 січня 2001 р. N 2235-III "Про громадянство України" (далі - Закон N 2235-III) є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 ч.1 ст.3 цього Закону.

Відповідно до ч.4 ст.153 Кримінально-виконавчого кодексу України паспорт особі, яка звільняється від відбування покарання у виді арешту, обмеження або позбавлення волі, видається при звільненні. При відсутності паспорта в особовій справі засудженого адміністрація установи виконання покарань завчасно вживає заходів щодо його одержання.

Відсутність необхідних документів для отримання паспорта України в засуджених, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, є досить типовим явищем і адміністрації цих установ достатньо часто виконуючи обов’язок, що визначений ч.4 ст.153 КВК України, мають ряд об’єктивних перепон, які зумовлені роз’ясненнями постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 року № 3.

Так, згідно ч.1 ст.257 ЦПК України заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання. Пунктом 34 Постанови роз’яснено, що не є місцем проживання фізичної особи місце, в якому вона знаходиться під вартою у вигляді запобіжного заходу, місце, в якому особа відбуває покарання у виді позбавлення волі за вироком суду, місце, в якому особа знаходиться на стаціонарному лікуванні. Позови до таких осіб пред'являються за останнім місцем проживання до взяття під варту чи до поміщення до медичного закладу. Більшість засуджених, особливо тих, які неодноразово притягувалися і фактично відбували міру покарання не мають постійного місця проживання, в них відсутнє будь яке житло. Деякі із них взагалі не отримували паспорт громадянина України.

Місцем проживання особи закон визначає житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч.1 ст.29 ЦК). Фізична особа може проживати у приміщенні, яке належить їй на праві власності, за договором найму (піднайму), на інших законних підставах.

Але засуджені не визнаються такими, що проживають на території відповідних установ, що позбавляє їх можливості звернення до суду за місцем перебування й встановлення необхідних для процесу подальшої соціальної адаптації фактів. 

Наявність категоричного роз’яснення щодо неможливості розгляду даної категорії справ унеможливлює як подання засудженими заяв про встановлення фактів, що мають юридичне значення до судів, в межах територіальної юрисдикції яких знаходяться установи виконання покарань, так і представництво в судах прав та інтересів засуджених адміністрацією установи через віддаленість фактичного місця проживання особи до засудження і місця знаходження виправної колонії, а у випадках відсутності постійного місця проживання до засудження, взагалі унеможливлюють вирішення даного питання

Тому до Верховної Ради України подали Законопроект №7211 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку підтвердження громадянства України та встановлення фактів, що мають юридичне значення».

Проектом Закону передбачається внести зміни до Закону України «Про громадянство України» та Цивільного процесуального кодексу України, спрямовані на удосконалення нормативного регулювання та спрощення практики набуття громадянства особами, які перебували в умовах ізоляції у відповідні періоди часу та не мають через це можливості ефективно захистити власні права.

Зміни до статті 3 Закон України «Про громадянство України» покликані вирішити проблему із підтвердженням належності до громадянства України тих засуджених, які поза власною волею були направлені для відбування покарання до інших союзних республік колишнього Радянського Союзу та не мали можливості проголосити про бажання бути громадянином України аж до звільнення від відбування покарання. 

Норма пропонованої статті 13-1 зазначеного закону має на меті визначити процедуру набуття громадянства України особою, яка тримається в установі виконання покарань або слідчому ізоляторі.

Також змінами до статті 257 Цивільного процесуального кодексу України пропонується змінити порядок встановлення факту, що має юридичне значення, у разі перебування особи в установі виконання покарань або слідчому ізоляторі, надавши їм право звертатися з цього приводу до суду за місцем їх перебування.