У липні 2016 року позивач звернулася до суду з позовною заявою про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначала, що вона є власником житлового будинку, а її дочка уклала шлюб з відповідачем, який в подальшому був зареєстрований у житловому будинку позивача.

У 2013 році шлюб між дочкою та відповідачем розірвано.

Посилаючись на те, що з 2013 року відповідач припинив спільне проживання зі своєю сім'єю та не проживає у її будинку, проживає та працює у місті Києві, комунальні послуги з утримання житла не сплачує, просила суд визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням будинку.

Згідно з ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (КЦС ВС) визнав обґрунтованим висновок суду першої інстанції про наявність передбачених зазначеною нормою підстав для задоволення позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, оскільки відповідач з моменту реєстрації не проживає в житловому будинку, належному позивачеві на праві власності; укладений між відповідачем та дочкою позивача шлюб розірвано; відповідач постійно проживає в іншому місті, де займається торговельною діяльністю.

Водночас КЦС ВС вказав на те, що висновок апеляційного суду про поважність причини непроживання відповідача у спірному житловому приміщенні внаслідок його проживання в іншій місцевості у зв’язку з роботою не ґрунтується на нормах закону (статті 3, 6, 8 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні») та спростовується доказами, наданими позивачкою.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/72044094.