Громадянину має бути повністю відшкодована шкода, спричинена в ході кримінального провадження незаконним проведенням обшуку, виїмки, накладення арешту на майно, відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
На необхідність практичної реалізації змін, внесених у 2012 році до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» наголосив Європейський суд з прав людини у рішенні за справою «Войкін та інші проти України», встановивши порушення Конвенції.
З перекладом рішення українською можна ознайомитися за посиланням.
Справу було розпочато чотирма громадянами України: Валерієм Сергійовичем Войкіним (перший заявник), пані Марина Олександрівна Войкіна (другий заявник), пані Елеонора Миколаївна Шупняк (третій заявник) і пані Валентина Борисівна Войкіна (четвертий заявник). Перший і другий заявники подали заяви 11 листопад 2008 року. Третій і четвертий заявники приєдналися до них 26 листопада 2008 року.
Перший заявник скаржився, що його арешт і подальше затримання були незаконними. Хоча він посилався на статтю 5 §§ 1 і 3 Конвенції, Суд вважає, що його скарга підлягає розгляду тільки відповідно до статті 5 § 1, відповідно до якої:
«1 Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
…
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ... »
Перший заявник стверджував, що він був заарештований без мотивованого рішення суду, всупереч відповідному національному законодавству. Далі він стверджував, що він нікуди не зникав і жив за звичайними адресами, які були відомі владі. Він зауважив, що він регулярно листувався зі слідчим. У той же час він визнав, що «не прийшов до слідчих органів зі страху за своє життя і фізичну недоторканність».
Що стосується його тримання під вартою, то перший заявник стверджував, що підстава, на яку посилаються органи влади на своє виправдання, була абсолютно штучною, оскільки розслідування мало достатньо інформації про його характер.
Він також зазначив, що відсутність будь-яких вагомих підстав його подальшого тримання під вартою було визнано апеляційним судом в його рішенні цієї останньої дати.
Відповідно, перший заявник стверджував, що увесь період його тримання під вартою суперечив вимозі законності, закріпленій в пункті 1 статті 5 Конвенції.
Друга заявниця скаржилася на те, що вона піддавалася жорстокому поводженню з боку співробітника поліції і що не було проведено ефективного внутрішнього розслідування з цього питання. Хоча друга заявниця покликалася на статті 3 і 13 Конвенції, Суд вважає за доцільне розглянути її скаргу тільки за статтею 3, яка передбачає таке: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню». Друга заявниця стверджувала, що національні органи влади не вжили більш-менш значних зусиль для встановлення істини в своїй справі і що розслідування її спірних заяв про жорстоке поводження було підірване численними недоліками.
Третя і четверта заявниці скаржилися на порушення їхніх прав на повагу свого житла в результаті обшуків у їхніх квартирах 13 і 16 вересня 2008 року. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції».
Третій і четвертий заявники стверджували, що ордери на обшук були складено в надмірно широких виразах, і що їм не було надано доступ до них свого часу. Вони далі стверджували, що поліція діяла грубо і образливо і що поняті не були незалежними. Третя заявниця також поскаржилася, що поліція зламала вхідні двері і підкинула наркотики в її квартиру.
Третя і четверта заявниці також скаржилися, що у них не було ефективних національних засобів юридичного захисту щодо їх вищевказаних скарг відповідно до статті 8. Стаття 13 Конвенції передбачає наступне:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
«З урахуванням того, що у 2012 році було внесено зміни до закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», громадянину має бути повністю відшкодована шкода. То ж тут питання за якісною судовою практикою щодо застосування цього закону», - прокоментував це рішення голова Спілки адвокатів України Олександр Дроздов.
ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у відповідності з її матеріальним аспектом у зв'язку зі стверджуваним жорстоким поводженням з другою заявницею з боку співробітника поліції та відсутністю ефективного внутрішнього розслідування цієї її заяви у поліції.
Суд також постановив, що мало місце порушення статті 8 Конвенції щодо поліцейського обшуку у житлі третьої та четвертої заявниць. ЄСПЛ також визнав порушення статті 13 Конвенції з огляду на заяви третьої і четвертої заявниць відповідно до статті 8 щодо обшуків у їхньому житлі.
Водночас, суд не визнав порушення статті 5 § 1 Конвенції щодо затримання першого заявника. За його скаргою, відповідно до рішення суду, мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо тримання під вартою першого заявника.
Джерело: Закон і Бізнес