Позивач зазначав, що відповідач є його сином, у спірному будинку не зареєстрований та тривалий час проживав за межами України.
Відповідач без його дозволу вселився до його будинку та добровільно виселитись не бажає, комунальні платежі не сплачує, перешкоджає у доступі до житла, псує майно, створює незручності для проживання у будинку та користування ним, що стало підставою для звернення до відділу поліції.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову.
Суд дійшов висновку, що відповідач вселився до будинку та проживає у ньому саме як член сім'ї позивача. Про наявність сімейних відносин між сторонами свідчать також твердження позивача про те, що від надавав синові кошти на придбання у складчину побутової техніки для використання у побуті під час спільного проживання. Між ним та сином під час спільного проживання почали виникати побутові конфлікти на ґрунті визначення порядку користування житловим приміщенням.
Суд зазначив, що право вимагати у судовому порядку виселення членів сім'ї, у тому числі колишніх, власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст. 157 ЖК УРСР, але за наявності обставин, передбачених ч. 1, ст. 116 цього Кодексу, зокрема, якщо вони систематично руйнують чи псують жиле приміщення, використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.
А для застосування норми статті 116 ЖК УРСР необхідна наявність двох умов: систематичне руйнування чи псування жилого приміщення, використання його не за призначенням або ж систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.
Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
Суд зазначив, що оскільки в судовому засіданні не знайшла свого підтвердження протиправна антигромадська поведінка відповідача щодо позивача, чи псування та руйнування належного йому будинку, суду не надано доказів безпосередньої винності відповідача у створенні неможливих умов для проживання позивача з ним в одному будинку, а також документів про застосування заходів попередження або громадського впливу відносно відповідача, то підстав для виселення відповідача із зазначеного будинку немає.
З такими висновками погодився апеляційний суд.
ВС скасував рішення судів, а позов задовольнив.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з частиною першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
ВС роз’яснив, що тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов застосовується для захисту права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння коли право власності може бути порушено без безпосереднього вилучення майна у власника. У постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-92цс15 зроблено висновок, що положення статті 391 ЦК України підлягають застосуванню лише в тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.
Суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки позивач є власником спірного будинку і відповідач проживає у ньому тимчасово з дозволу позивача, проте без реєстрації або укладення відповідного договору, суди дійшли помилкових висновків про застосування до даних правовідносин вимог статей 116, 157 ЖК Української РСР та відмови у задоволенні позову, а права позивача підлягають захисту відповідно до статті 391 ЦК України (постанова від 22.08.2018 у справі № 583/3745/16-ц).
Джерело: Українське право