При вирішенні спорів про виселення особи з житла суди мають враховувати принцип пропорційності, передбачений ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Виселення особи можливе лише при існуванні нагальної суспільної необхідності для застосування такого обмеження та за умови, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом і переслідує легітимну мету.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в результаті перегляду справи № 320/1941/16-ц у постанові від 12 вересня 2018 року (касаційне провадження № 61-23929св18).

Суди встановили, що відповідач, перебуваючи у трудових відносинах з ВАТ «Мелітопольпродмаш», вселився в кімнату гуртожитку згідно зі спеціальним ордером. Однак відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно гуртожиток переданий на праві спільної часткової власності позивачу. Відповідач ухиляється від укладення договору найму житлового приміщення та не проживає в кімнаті гуртожитку більше шести місяців.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив із того, що на підставі статей 71, 72 ЖК УРСР та ст. 391 ЦК України відповідач порушує право позивача на користування та розпорядження своїм майном.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції вважав, що фактично між відповідачем та попереднім власником спірного майна ВАТ «Мелітопольпродмаш» був укладений договір найму житлового приміщення на невизначений строк, який у судовому порядку недійсним не визнавався, питання про його розірвання позивач не ставив, а тому відповідач не може бути визнаний таким, що втратив право користування спірною кімнатою з підстав, зазначених у позовній заяві.

Кваліфікуючи спірні правовідносини, з урахуванням того, що гуртожиток належить позивачу на праві приватної власності, а відповідач був вселений до нього в законному порядку на підставі ордера за рішенням попереднього власника, колегія суддів Верховного Суду погодилася з висновками апеляційного суду щодо відсутності підстав для вирішення питання про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням відповідно до положень статей 71, 72 ЖК УРСР.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини свідчить, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»; заява № 30856/03).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.