Національне прецедентне право щодо права власності на майно профспілок було непослідовним, оскільки існували значні відмінності між висновками судів у цій справі та іншими подібними справами.
На сайті Європейського суду з прав людини з’явився прес-реліз рішення у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (заява № 5876/15), що стосувалася позбавлення організації права власності на частину санаторію, який вона придбала у відділу майна Федерації профспілок України.
Благодійна організація (Фонд «Батьківська турбота»), яка заснувала центр соціальної реабілітації, у 2002 році придбала частину санаторію, що належала Укрпрофоздоровниці (УПО), створеній Федерацію профспілок України для управління своєю власністю. Згодом фонд зареєстрував своє право власності на придбане майно.
Через 9 років прокуратура звернулася до суду з вимогою скасувати договір купівлі-продажу, оскільки продані приміщення були державною власністю і держава ніколи не передавала їх УПО.
Перша інстанція задовольнила позов на тій підставі, що в 1960 року УРСР передала санаторії та інші рекреаційні об’єкти профспілкам для їх використання, але не у власність.
Фонд оскаржив це рішення як bona fide покупець. Хоча апеляційний суд дослухався до цієї позиції, рішення на користь Фонду все ж було скасоване Вищим господарським судом України. Верховний Суд не став переглядати справу.
Зі скаргою на порушення прав власності Фонд звернувся до Страсбургу.
Ухвалюючи рішення про порушення Україною статті 1 Протоколу № 1 (захист власності) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Європейський суд з прав людини виходив з наступного.
Будь-яке втручання у права власності повинне бути законним. Іншими словами, будь-який захід повинен мати основу в національному законодавстві. Закон повинен бути доступним і передбачуваним щодо його наслідків. Водночас, національне прецедентне право щодо власності УПО було непослідовним, оскільки існували значні відмінності між висновками судів у цій справі та іншими подібними справами. Це відбувалося переважно тому, що не існувало закону щодо правового статусу майна в Україні, яке належало громадським організаціям Радянського Союзу, таким як профспілки. Через це Суд отримав серйозні сумніви щодо того, чи втручання в права заявника відповідало вимогам Конвенції щодо якості права.
Також ЄСПЛ звернув увагу на те, що держава, яка знала, або повинна була знати про угоду у 2002 році (адже права власності Фонду були належним чином зареєстровані органами влади), подала позов лише через дев’ять років. То ж позбавлення заявника власності є накладанням непропорційного тягаря.
Якщо ж була допущена помилка у процесі, саме держава і повинна була нести відповідальність за винятком існування чіткого інтересу суспільства, який обґрунтовує втручання. Проте уряд не надав переконливих доказів у зв’язку з цим. Уряд зробив лише загальні заяви про відновлення права держави на власність не демонструючи, чому їй була необхідна ця власність на будь-якій особливій і переконливій підставі.
Джерело: ECHR.Ukrainian Aspect