До суду з адміністративним позовом звернувся водій маршрутного автобусу про скасування постанови по справі про адміністративне правопорушення за частиною другою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Позивач не заперечував факт проїзду перехрестя на заборонений сигнал світлофора, проте зазначав, що діяв у стані крайньої необхідності, з метою усунення небезпеки, яка могла загрожувати його пасажирам, у зв'язку із складними погодними умовами (ожеледиця на дорозі). Також покликався на те, що його дії не спричинили шкоди жодним правам чи інтересам інших осіб, тому в його діях відсутній склад адміністративного правопорушення.

Суд першої інстанції скасував постанову про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, а справу про адміністративне правопорушення направив на новий розгляд. Суд першої інстанції виходив з того, що вчинене позивачем адміністративне правопорушення є малозначним. А при прийнятті рішення про притягнення позивача до адміністративної відповідальності відповідачем не було враховано обставини, зазначені у статті 33 КУпАП, а саме: характер вчиненого правопорушення, особу порушника, його майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжуються відповідальність. Також суд зазначив, що відповідачем не наведено мотиви, з яких до позивача не було застосовано положення статті 22 КУпАП.

Апеляційний суд скасував постанову суду першої інстанції, скасував постанову про притягнення до адміністративної відповідальності позивача та закрив провадження по справі про адміністративне правопорушення. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що з відеозапису наданого відповідачем, в якості доказу вчинення позивачем правопорушення неможливо встановити, що саме позивач, керуючи автомобілем, здійснив рух на заборонений сигнал світлофора, оскільки неможливо встановити номерний знак автомобіля, зафіксованого на вказаному відеозаписі.

Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направив на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що позивач не заперечує факт наявності вказаних у оскаржуваній ним постанові про притягнення до адміністративної відповідальності обставин (тобто, проїзду на заборонений сигнал), однак зазначає про відсутність його вини, оскільки порушення Правил дорожнього руху України допустив у стані крайньої необхідності, що згідно з нормами КУпАП виключає можливість притягнення до відповідальності та застосування до нього адміністративного стягнення.

Так, відповідно до статті 18 КУпАП, не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.

ВС зауважив, що у разі вчинення особою діяння у стані крайньої необхідності така особа не лише звільняється від адміністративної відповідальності, а такі дії взагалі не розглядаються як адміністративне правопорушення, оскільки в діянні немає ознаки вини.

Суд роз’яснив, що стан крайньої необхідності виникає, коли є дійсна, реальна, а не уявна загроза зазначеним інтересам. Якщо загроза охоронюваним інтересам може виникнути в майбутньому, діяння не може вважатися таким, що вчинено у стані крайньої необхідності. На це прямо вказують слова тексту статті «для усунення небезпеки, яка загрожує». Однією з найважливіших умов правомірності акта крайньої необхідності є те, що за таких обставин небезпека не може бути усунута іншими засобами, тобто засобами, не пов'язаними із заподіянням шкоди іншим охоронюваним законом інтересам.

Спосіб збереження охоронюваного законом інтересу за рахунок іншого повинен бути саме крайнім. Якщо для запобігання небезпеки, що загрожує, в особи є шлях, не пов'язаний із заподіянням шкоди, вона повинна обрати саме цей шлях. Інакше посилання на стан крайньої необхідності виключається. 

Шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, повинна бути менш значною, ніж відвернена шкода. Заподіяння шкоди, рівної тій, що могла бути спричинена, або шкоди більшої, не може бути виправдана станом крайньої необхідності. Зокрема не можна рятувати одне благо за рахунок заподіяння шкоди рівноцінному благу. Питання про те, яку шкоду вважати більш значною, а яку менш, є питанням факту й вирішується в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи. В основу оцінки шкоди заподіяної й шкоди відверненої повинні бути покладені як об'єктивний, так і суб'єктивний критерії, проте визначальним має бути об'єктивний критерій. 

Враховуючи наведене, ВС вказав, що судам необхідно встановити чи були вчинені позивачем дії, які кваліфіковано як адміністративне правопорушення, у стані крайньої необхідності (постанова від 21.12.2018 у справі №686/5225/17).

Джерело: Українське право