Верховний Суд України в постанові від 9 серпня 2017 року по справі №6-2690цс16 висловив свою правову позицію про визнання фіктивного правочину недійсним.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно статті 234 ЦК України фіктивною є угода, укладена без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання угоди фіктивною суди повинні встановити наявність умислу у всіх сторін угоди. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання угоди сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.
Якщо сторонами не скоєно будь-яких дій на виконання такого правочину, суд приймає рішення про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних угодах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, які вчинили фіктивну угоду, знають заздалегідь, що вона не буде виконана, тобто мають інші цілі.
Така угода завжди укладається навмисно.
Отже, основними ознаками фіктивної угоди є:
- введення в оману (до або в момент укладання угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин угоди або дійсних намірів учасників;
- свідоме невиконання зобов'язань договору;
- приховування справжніх намірів учасників угоди.