У рішенні ЄСПЛ у справі «Тонюк проти України» (CASE OF TONYUK v. UKRAINE) було визнано порушення державою норм Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

16 липня 1996 року рішенням виконавчого комітету Яремчанської міської ради місцевій церкві передано земельну ділянку для влаштування сільського кладовища поруч з будинком заявниці.

У зв'язку з цим заявниця неодноразово зверталася в різні органи влади зі скаргами на те, що відстань між її будинком і кладовищем становила менше 300 метрів, передбачених законом як санітарно-захисна зона.

14 вересня 2000 року санітарно-епідеміологічна станція винесла постанову про заборону експлуатації цього кладовища.

Рішенням виконавчого комітету від 30 серпня 2001 було заборонено проведення поховань на цвинтарі. Проте 25 червня 2002 року виконавчий комітет скасував це рішення.

Починаючи з 2002 року заявниця неодноразово зверталася в Яремчанський міський суд Івано-Франківської області з позовами про незаконність розміщення кладовища на ділянці поблизу її будинку, а також з вимогою відшкодування їй моральної шкоди за завдані страждання.

Рішеннями від 16 січня 2003 року і 18 березня 2004 року міський суд зобов'язав виконавчий комітет заборонити проведення поховань на цвинтарі, а вимогу заявниці про відшкодування шкоди відхилив.

Для виконання зазначених рішень суду були відкриті виконавчі провадження, проте в подальшому їх закрили.

Пізніше заявниця звернулася до міської ради з проханням переселити її сім'ю в інший будинок, однак на той час у міста не було відповідних коштів. З 2011 року поховання на території кладовища припинилися.

До Європейського суду з прав людини заявниця скаржилася за статтями 6, 8 і 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод у зв'язку з невиконанням національними органами влади судових рішень, якими було заборонено проведення поховань на цвинтарі біля її будинку.

Розглянувши скаргу заявника, Європейський суд дійшов висновку, що в цій справі було порушення статті 6 Конвенції з огляду на невиконання рішень національних судів від 16 січня 2003 року і 18 березня 2004 року, прийнятих на користь заявниці.

Європейський суд, серед іншого, вказав, що періоди невиконання рішень національних судів у цій справі тривали 8 і 7 років, що є значним періодом часу.

Крім цього, Європейський суд вказав, що органами влади не було вжито жодних офіційних політичних рішень для запобігання використанню кладовища для майбутніх поховань.

Таким чином, держава повинна виплатити заявниці 6000 євро моральної компенсації.