У рішенні ЄСПЛ у справі «ТОНЮК ПРОТИ УКРАЇНИ» (CASE OF TONYUK v. UKRAINE) було визнано порушення державою норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

 

 

 

 

 

16 липня 1996 року рішенням виконавчого комітету Яремчанської міської ради місцевій церкві було передано земельну ділянку для влаштування сільського кладовища поруч із будинком заявниці.

 

У зв'язку із цим заявниця неодноразо­во зверталася до різних органів влади зі скаргами на те, що відстань між її будинком та кла­довищем становила менше 300 метрів, передбачених законом як санітарно-захисна зона.

 

14 вересня 2000 року санітарно-епідеміологічна станція м. Яремче винесла постанову про заборону експлуатації цього кладовища.

 

Рішенням виконавчого комітету від ЗО серп­ня 2001 року було заборонено проведення захоронень на кладовищі. Проте 25 червня 2002 року виконавчий комітет скасував це рішення.

 

Починаючи з 2002 року заявниця неодноразово зверталася до Яремчанського міського суду Івано-Франківської області із позовами щодо незаконності роз­міщення кладовища на ділянці поблизу її будинку, а також із вимогою відшкодування їй не­матеріальної шкоди за завдані страждання.

 

Рішеннями від 16 січня 2003 року та 18 березня 2004 року міський суд зобов'язував ви­конавчий комітет заборонити проведення захоронень на кладовищі, а вимогу заявниці що­до відшкодування шкоди відхилив.

 

Для виконання вказаних рішень суду були відкриті ви­конавчі провадження, проте у зв'язку із неможливістю їх виконання, зокрема оскільки місь­ка рада відмовлялася голосувати проти поховань на кладовищі, у подальшому їх було за­кінчено.

 

Пізніше заявниця звернулася до міської ради із проханням пересилити її родину в інший будинок, проте на той час у міста не було відповідних коштів. З 2011 року поховання на те­риторії кладовища припинилися.

 

До Європейського суду з прав людини заявниця скаржи­лася за статтями 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку із невиконанням національними органами влади остаточних судових рішень, якими було заборонено проведення поховань на кладовищі біля її будин­ку.

 

Розглянувши скаргу заявниці Європейський суд дійшов висновку, що у цій справі було порушення статті 6 Конвенції з огляду на невиконання рішень національних судів від 16 січ­ня 2003 року та 18 березня 2004 року, ухвалених на користь заявниці.

 

Європейський суд, серед іншого, вказав, що періоди невиконання рішень національних судів у цій справі три­вали 8 і 7 років, що є значним періодом часу.

 

Крім цього, Європейський суд вказав, що органами влади не було прийнято жодних офіційних політичних рішень для запобіган­ня використанню кладовища для майбутніх поховань.

 

Таким чином, держава-відповідач повинна сплатити заявниці 6000 євро відшкодування моральної шкоди