Головний зміст

 
IMG 6524 1Зобов'язання держави за статтею 2 Конвенції пов'язані з встановленням ефективних норм кримінального права для захисту життя особи.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Право на життя – є першоосновою всіх особистих немайнових прав. Це право закріплено статтею 27 Конституції України - ніхто не може бути свавільно позбавлений життя, захист життя людини покладений на державу.
 
 
У  ч. 1 ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.
Проте, цей принцип не завжди виконується урядами країн.
 
 
Так, у справі Басюк проти України, заявник скаржився на те, що розслідування обставин смерті його дочки внаслідок ДТП, яка сталася у вересні 2005 року, тривало більше восьми років і не принесло відчутних результатів. Європейський суд зазначив, що національні органи влади не здійснили вчасних та реальних зусиль для встановлення істини у справі протягом цього значного періоду часу, а також вказав на відсутність системного підходу при збиранні доказів на етапі досудового розслідування.
 
Європейський суд також взяв до уваги такі недоліки кримінального провадження як неодноразові повернення справи для проведення додаткового розслідування та повторні призначення судово-медичних і авто-технічних експертиз тощо. У зв’язку з цим, а також зважаючи на свою усталену практику у справах щодо України, Європейський суд дійшов висновку, що кримінальне провадження у цій справі було неефективним та встановив порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.
 
Аналогічні порушення з боку держави виявлені у справі Мащенко проти України.
 
У справі Mc Shane v. United Kingdom, заявниця скаржилася на порушення ст. 2 у зв'язку з вбивством її чоловіка в ході заворушень у Північній Ірландії. Сили безпеки, прагнучи придушити повстання, використовували пластикові бомби і вибухові речовини, кидаючи їх у натовп, від чого чоловік заявника загинув. У своїй скарзі до Європейського Суду з прав людини заявник скаржилася на те, що її чоловік був вбитий військовими у ході придушення заколоту, та не було проведено ефективного розслідування за цим фактом. Заявник вказувала, що смерть стала результатом необґрунтованого та непропорційного застосування сили органами безпеки. Більш того, проведене службове розслідування не відповідало вимогам незалежності і контролю з боку громадськості: структура, яка проводила розслідування, була безпосередньо пов'язана з проведенням операції у Північній Ірландії та відповідальна за її проведення. Контроль з боку громадськості був виключений, так як дана структура не надавала жодної інформації про хід слідства, і навіть самої заявниці був закритий доступ до матеріалів слідства.
 
 
Європейський Суд прийшов до висновку, що ефективність розслідування також забезпечується можливістю громадськості контролювати слідство. Ступінь такого громадського контролю може змінюватися у залежності від обставин справи, однак в будь-якій справі необхідно дотримуватися законних інтересів потерпілого та інформувати його про хід слідства. Доступ до матеріалів справи може бути забезпечено і на пізній стадії слідства, так як надання такого доступу на ранній стадії може привести до порушення таємниці слідства - таким чином, ненадання на початковому етапі доступу до документів не може розглядатися як автоматичне порушення ст. 2 Конвенції.
 
 
Тобто, розслідування або їх результати повинні бути відкриті громадському контролю для забезпечення прозорості, проте ступінь суспільного нагляду може варіюватися від випадку до випадку.
 
 
 
Аналізуючи справу Osman v. the United Kingdom, Європейський Суд зробив важливі висновки: зобов'язання держави за ст. 2 пов'язані з встановленням ефективних норм кримінального права для захисту життя особи; зобов'язання уряду також передбачає за певних обставин, обов'язок держави вживати превентивних заходів щодо захисту життя особи, чиє життя піддається ризику через злочинні дії іншої особи; зобов'язання по ст. 2 також повинні тлумачитися таким чином, щоб включати у себе обов'язки з розслідування злочинів і притягнення злочинців до відповідальності; влада повинна нести відповідальність, якщо знала або повинна була знати про ризик для життя особи.
 
 
 
Суд встановив, що особа повинна лише довести, що влада не зробила дій для захисту особи з метою уникнення реального та безпосереднього ризику для життя, про який вона знала або повинна була знати. Якщо у тотожних обставинах влада не вжила заходів у рамках своїх повноважень, які б допомогли уникнути цього ризику, існує порушення права на життя.
При цьому, неприпустимі будь-які інші винятки щодо права на життя. Існування закону або практики, що дозволяє відкривати вогонь проти підозрюваних у тероризмі або сепаратизмі, буде суперечити статті 2 Конвенції. Винятки щодо права на життя, закріплені в п. 2 ст. 2 Конвенції, припустимі лише випадки використання сили, в яких це було «не більше, ніж абсолютно необхідно» у кожному конкретному випадку.
 
 
Необхідно зазначити, що там, де застосування сили на поразку її національним законодавством, наприклад, не дано необхідної санкції на її застосування, стаття 2 автоматично буде порушена.
 
 
З огляду на викладене, право на життя є найбільш важливим та найбільш невивченим особистим немайновим правом, проте й не є необмеженим (абсолютним), оскільки є межі, встановлені суспільством. Європейський Суд вказує, що є проблеми у законодавстві держави та спонукає уряд вирішити ці проблеми.
 
Голова Київського районного 
Суду м. Одеси                                                                    С.А. Чванкін