Головний зміст

 
kostenkoСергій Костенко, начальник Управління з розслідування кримінальних проваджень слідчими органів прокуратури та процесуального керівництва Прокуратури Одеської області.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Проблемі забезпечення державними органами конституційних прав і свобод громадян в ході досудового розслідування в сучасних дослідженнях приділяється постійна увага. Однак, з часу прийняття в 1996 році Конституції України, правова основа діяльності правоохоронних органів суттєво змінилась, проте підходи до вирішення питання дотримання прав і свобод громадян у кримінальному провадженні не зазнали суттєвого переосмислення. 
 
 
Розгляд цих питань пропонується розпочати з проблем, які виникають при повідомленніособі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, оскільки це має первинне значення для забезпечення права громадянина не бути незаконно притягнутим до кримінальної відповідальності.
 
 
 
На перший погляд здається, що вирішення питання про повідомлення про підозру досить просте. Слід сумлінно виконати вимоги ст. 276 КПК України про те, що повідомлення про підозру здійснюється у разі наявності достатніх доказів. В той же час, в ході практичної діяльності слідчих та прокурорів, як раз таке оціночне питання як достатність доказів на момент повідомлення про підозру і створює найбільше проблем. 
 
 
 
Для того, щоб зорієнтуватись у оціночних поняттях, в системі органів прокуратури діють нормативно-правові акти Генерального прокурора України, які багато в чому доповнюють реальним змістом загальні положення КПК України. І хоча з 15.07.2015 ст. 9 Закону України «Про прокуратуру» вимагає реєстрації Мінюстом України таких актів Генерального прокурора України, проте досі оновленого нормативного акту з питань діяльності прокурора у кримінальному провадженні немає. Фактично прокурори керуються наказом Генерального прокурора України № 4гн від 19.12.2013 «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні», згідно п. 7 якого вимагається від керівників органів прокуратури усіх рівнів при прийнятті рішення про закриття кримінального провадження, у якому особі повідомлено про підозру, упродовж п’яти днів направляти його керівнику органу прокуратури вищого рівня з мотивованим висновком; вживати заходів реагування щодо службових осіб, винних у порушенні вимог Кримінального процесуального кодексу України чи Кримінального кодексу України, наслідком якого стало незаконне притягнення громадян до кримінальної відповідальності. 
 
 
 
Не набагато змінилась ситуація в проекті Порядку організації діяльності прокурора у кримінальному провадженні (п. 3.5), який має замінити, після реєстрації в Мінюсті,  наказ Генпрокурора № 7. 
Тобто, закриття провадження за реабілітуючими підставами щодо підозрюваного на сьогодні обов’язково є підставою для розгляду питання про відповідальність певної службової особи, оскільки це вважається незаконним притягненням громадян до кримінальної відповідальності. 
 
 
Зазначений підхід у нормативно-правових актах Генерального прокурора України не змінювався з часів дії КПК України 1960 р. В чинному на той час правовомупросторі такий підхід був обумовлений намаганням  завадити зловживанням з боку службових осіб правоохоронних органів з безпідставного обмеження прав громадян. Проте, як відомо це мало і зворотній ефект, оскільки під загрозою відповідальності за закриття кримінальної справи, у якій особі пред’явлено обвинувачення, правоохоронці вдавалися до фальсифікації доказів, застосування незаконних методів розслідування аж до катувань. І все заради того, щоб за будь-яку ціну довести обвинувачення. 
 
 
 
Такий підхід також мав наслідком те, що достатність доказів у практичній діяльності слідчих органів розглядалась ними як така сукупність доказів, яка дозволяє спрямувати кримінальну справу до суду. 80 % кримінальних справ направлялись до суду наступного дня після пред’явлення обвинувачення, що робило неможливим для обвинувачених реалізацію свого права на захист під час досудового розслідування . 
 
 
На сьогодні ситуація майже не змінилась. Протягом 2013-2015 років із розглянутих судами з ухваленням вироку кримінальних проваджень, лише приблизно 15 % розглядались на передбачених законом засадах змагальності сторін. Решта – це вироки, ухвалені на підставі угод (до 30 %) та у провадженнях, розглянутих за спрощеною процедурою (майже 55 %). Ці дані свідчать про те, що на стадії досудового розслідування для прокурора та слідчого визнання вини підозрюваним залишається суттєвим чинником у прийнятті рішення щодо судової перспективи кримінального провадження. При цьому висновок про таку перспективу робиться вже на момент повідомлення про підозру, оскільки випадки закриття провадження прокурором на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України поодинокі.
 
 
 
Тобто, має місце зволікання з прийняттям рішення про повідомлення про підозру. Однак, не маючи формального статусу підозрюваного, фактично підозрювана особа викривається органами кримінального переслідування без можливості реалізації нею свого права на захист, що іноді, навіть, призводить до рішень проти України з боку Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Яскравим прикладом є рішення у справі «Шабельник проти України» (2009 р.), у якому ЄСПЛ констатував порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у тому, що національні (українські) органи, не повідомивши про обвинувачення (підозру), позбавили громадянина права на захист від первісного кримінального переслідування .
 
 
 
Зволікання із вирішенням питання про повідомлення особі про підозру згідно чинного КПК може мати і інші негативні наслідки. Так, ухвалою апеляційного суду АР Крим від 08.10.2013 вирок Центрального районного суду м. Сімферополя від 18.06.2013, яким засуджено П. за ч. 2 ст. 185 КК України, скасовано, а провадження закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, у зв’язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпанням можливості їх отримати. Однією з підстав для такого рішення суду стало те, що в основу обвинувачення був покладений протокол огляду місця події за участю підозрюваного всупереч вимогам п. 6 ч. 2 ст. 87 КПК України, оскільки на момент огляду останній мав статус свідка . 
 
 
 
Конституційний суд України в рішенні  № 9-рп/99 від 27.10.1999, вважає повідомлення про підозру (згідно, КПК 1960 р. – пред’явлення обвинувачення) лише початком однієї зі стадій кримінального провадження, та аж ніяк не фактом, який відбувся, тобто власне притягненням до кримінальної відповідальності. 
 
 
На сьогодні, превалює визначення підозри як імовірного судження, припущення, попереднього висновку про причетність конкретної особи до вчинення кримінального правопорушення . Повідомлення про підозру це формулювання обвинувачення у формі певної тези, яка лише у процесі досудового розслідування в повному обсязі може перерости у твердження, що оформляється відповідним кримінально-процесуальним рішенням – обвинувальним актом . 
Тільки після з’явлення в провадженні такого суб’єкта як підозрюваний можлива реалізації функції обвинувачення, і тільки з цього моменту  кримінальний процес набуває ознаки змагальності, оскільки в ньому з’являються сторони. З цього моменту реалізується право на захист, як основна гарантія від необґрунтованого обвинувачення;  виникає право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності слідчого та прокурора;  забезпечується дотримання розумних строків на досудовому розслідуванні, якіприймають чіткі часові рамки.
 
 
 
Крім того, неможна ототожнювати слідчу ситуацію з наявністю доказів на момент повідомлення про підозру з ситуацією на момент завершення досудового розслідування. Власне, слідчий та прокурор для того і проводять подальше розслідування після повідомлення про підозру, щоб переконатись у допустимості, достовірності та достатності наявних доказів, а також, за необхідності, здобути додаткові. Для ефективного виконання слідчим та прокурором цього завдання їх помічником, в певному сенсі, є і сторона захисту, яка, користуючись своїми правами давати свідчення, заявляти клопотання тощо, може вказати на необґрунтованість підозри частково або в повному обсязі. 
 
 
Таким чином, повідомлення про підозру можливо розглядати як кримінальну процесуальну гарантію прав підозрюваного, тобто сукупність встановлених законом правових норм, що забезпечують виконання завдань кримінального провадження та надають можливість суб’єктам кримінального процесу виконувати обов’язки та реалізовувати права . 
З огляду на викладене, рішення про повідомлення про підозру повинно прийматись без зволікань з моменту зібрання достатньої кількості доказів, які дають підстави для слідчого та прокурора проводити в ході подальшого досудового розслідування гласні слідчі (розшукові) дії для збирання доказів винуватості у вчиненні кримінального правопорушення конкретної особи. Доказами, достатніми для повідомлення про підозру, повинні визнаватись будь-які докази, отриманні законним шляхом, які об’єктивно можливо було отримати на даній стадії розслідування, та які дають можливість зробити припущення про вчинення певною особою  кримінального правопорушення. 
 
 
Аргументацію щодо неприпустимості зволікання із прийняттям рішення про повідомлення про підозру можна продовжувати. З тим, що таке зволікання порушує засади кримінального провадження ні у кого сумнівів не виникає, проте, метою цього дослідження є вирішення наступного питання: чи слід вважати сам по собі факт повідомлення про підозру обмеженням конституційних прав особи або все ж таки цюпроцесуальну дію слід вважати суто кримінальною процесуальною гарантією? 
 
 
 
Побоювання прибічників визначення повідомлення про підозру як засобу обмеження конституційних прав громадянина, напевне, пов’язані з тими негативними наслідками, які можуть настати для особи у зв’язку з набуттям статусу підозрюваного. Це,зокрема, наслідки, передбачені Розділом ІІ «Заходи забезпечення кримінального провадження» КПК України, і, насамперед, можливість застосування запобіжних заходів. Також, таким негативним наслідком слід визнати і безпідставне подальше звернення з обвинувальним актом до суду. 
 
 
 
В той же час, на сьогодні очевидно, що ситуація для наявності таких побоювань на досудовому розслідуванні докорінно змінилась. Назавадінеобґрунтованому обмеженню або порушенню прав громадян стоїть, насамперед,  незалежна службова особа – слідчий суддя, який не обтяжений обов’язком протидіяти злочинності, на відміну від слідчого та прокурора. Його головне завдання – з’ясування наявності законних підстав для прийняття рішень, які віднесено до його компетенції. А в його компетенцію входить вирішення всіх питань, які хоч якимось чином можуть зачіпати або зачіпають права та свободи громадянина.  Не менш важливим запобіжником порушення прав підозрюваного є і суттєве розширення прав захисника, який зрівнявся з прокурором в можливостях відстоювати свою правову позицію перед судом. 
 
 
 
Хоча повідомлення про підозру є обов’язковою підставою для звернення слідчого за погодженням з прокурором або прокурора з клопотанням до суду про застосування запобіжних заходів в ході досудового розслідування, проте, повідомлення про підозру не означає, що у вказаних службових осіб автоматично виникає обов’язок звернутись до суду з таким клопотанням в будь-якому випадку. 
 
 
Викладене також не означає намагання перекласти на слідчого суддю відповідальність за обґрунтованість підозри. Згідно ст. 276 КПК України, повідомлення про підозру слідчим за погодженням з прокурором або прокурором здійснюється у разі наявності достатніх доказів. Повідомлення про підозру без наявності достатніх доказів слід вважати незаконним відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданоїгромадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
 
 
 
Однак, цей Закон прийнятий ще 01.12.1994 та підходи до визначення правапостраждалої він незаконного повідомлення про підозру особи на відшкодування шкоди в ньому також застарілі. Так, безперечно, що право на відшкодування шкоди повинно виникати у громадянина, у разі якщо провадження, в якому йому повідомлено про підозру закрито, в зв’язку з непідтвердженням підозри. Проте, умови, за яких це право має реалізуватись та настає відповідальність держави повинні бути конкретизовані. 
 
 
 
Слідчий чи прокурор продовжують перебувати в ситуації «ані кроку назад» у разі, коли вже повідомлено про підозру. Проте, проведений аналіз норм КПК України свідчить, що для слідчого та прокурора повідомлення про підозру та надання підозрюваному права захищатись повинно бути лише засобом для зваженого прийняття рішення про наявність підстав для подальшого провадження, зокрема, для ініціювання перед слідчим суддею питання про обрання щодо підозрюваного запобіжного заходу. 
 
 
 
Саме у разі прийняття рішення про необхідність застосування щодо підозрюваного запобіжного заходу виникає реальна загроза обмеження конституційних прав громадянина, а відмову суду в обранні запобіжного заходу через необґрунтованість підозри слід розглядати вже як порушення конституційних прав громадянина з боку правоохоронців. Така ж оцінка повинна надаватись і випадкам закриття кримінальних проваджень на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, у яких щодо підозрюваних застосовувався запобіжний захід, в тому числі і тимчасовий у вигляді затримання, або інші заходи забезпечення (арешт майна, відсторонення від посади тощо). Таким же чином повинно розглядатись питання про відповідальність винних службових осіб і у разі безпідставного направлення обвинувального акту до суду, яке мало свої наслідком виправдання обвинуваченого або закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами (крім декриміналізації). 
 
 
 
На підставі викладеного, пропонується викласти п. 3.5 проекту Порядку організації діяльності прокурорів у кримінальному провадженні, який має бути затверджений наказомГенерального прокурора України згідно з чинним Законом України «Про прокуратуру» у наступній редакції: «керівникам структурних підрозділів регіональних прокуратур та військових прокуратур регіонів (на правах регіональних),що здійснюють нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у кримінальних провадженнях конкретної категорії,їх заступникам відповідно до розподілу обов’язків, у разі погодження з рішенням про закриття  кримінального провадження, у якому особі повідомлено про підозру, та щодо цієї особи вносились слідчому судді клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження або здійснювалось затримання в порядку ст. 208 КПК України, забезпечити надіслання у місячний строк до відповідних структурних підрозділів Генеральної прокуратури України мотивованого висновку щодо стану нагляду за ходом досудового розслідування, обґрунтованості повідомлення особі про підозру і закриття кримінального провадження, затвердженого керівником регіональної прокуратури або військової прокуратури регіону (на правах регіональної) прокуратури, разом з кримінальним провадженням та копіями документів реагування (за їх наявності)». 
 
 
 
Крім того, пропонується звернутись до суб’єктів законодавчої ініціативи з пропозицією щодо внесення змін та доповнень до Закону України  «Про порядок відшкодування шкоди, завданоїгромадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», а саме, визначення поняття «незаконне повідомлення про підозру» як такого, яке здійснено за відсутності передбачених законом підстав для цієї процесуальної дії.