Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, закрив провадження у справі з огляду на те, що Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів цієї держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави, зокрема як відповідача.
Верховний Суд скасував попередні рішення та передав справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, навівши таке правове обґрунтування.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Ухвалюючи судове рішення, Верховний Суд виходив із таких основних аргументів.
1. Підтримання юрисдикційного імунітету рф позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним із положеннями п. 1 ст. 6 зазначеної Конвенції
Верховний Суд обґрунтував, що звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
2. Судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004)
Відповідно до ст. 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов’язаних із завданням шкоди здоров’ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
3. Підтримання імунітету російської федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов’язаннями України в сфері боротьби з тероризмом
Застосування судового імунітету рф та відмова в розгляді по суті позову у цій справі означала б порушення Україною своїх міжнародно-правових зобов’язань відповідно до Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму і Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму.
4. Судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення російською федерацією державного суверенітету України, а отже не є здійсненням росією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом
Дії рф вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов’язання поважати суверенітет і територіальну цілісність іншої держави – України, що закріплено в Статуті ООН.
Отже, рф, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі – громадянинові України.
Постанова Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925св21).
Після внесення судового рішення до ЄДРСР воно буде опубліковане на нашому вебсайті (слідкуйте за інформацією).
Детальніше за посиланням – https://cutt.ly/tJJ9SlO