Голубєва Неллі Юріївна, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного процесу, професор кафедри цивільного прав НУ «ОЮА» поділилась з прес-службою Київського райсуду м. Одеси своїм баченням стосовно загальних підстав відповідальності за завдану майнову шкоду.
Відшкодування шкоди - один з найважливіших інститутів сучасного українського права. Проголошені Конституцією України права, свободи та законні інтереси людини потребують ефективних засобів їх реалізації та захисту. ЦК України детально регулює питання підстав, порядку відшкодування завданої шкоди. Практика застосування цих норм судами не завжди однакова, що зумовлює необхідність її аналізу з метою удосконалення захисту прав потерпілих осіб.
Метою цієї статті є аналіз зобов’язань відшкодування шкоди з точки зору практичного застосування ст. 1166 ЦК України, яка визначає загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.
Аналізуючи зміст ст. 1166 ЦК України Є.О. Харитонов звертає увагу, що вона підлягає поширювальному трактуванню. Це слідує з того, що, хоча вона називається «Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду», але в ній визначаються підстави не лише відповідальності, але й відшкодування шкоди взагалі, тобто, охоплюються правові категорії, які відрізняються низкою ознак. По-перше, «відповідальність» – це застосування санкцій, пов’язане з осудом поведінки порушника, тоді як «відшкодування шкоди» можливе і за відсутності поведінки особи, яка завдала шкоду (ст. 1187 ЦК). По-друге, відповідальність настає за наявності складу правопорушення, а відшкодування шкоди можливе і у випадку завдання її об’єктивно протиправною дією (ст. 1178 ЦК). По-третє, відповідальність завжди має метою виховний вплив на порушника, а відшкодування шкоди – захист інтересів потерпілого. Якщо у раніше чинному цивільному законодавстві йшлося про „відповідальність” за завдання шкоди (ст. 440 – 443, 445 – 452, 456 – 457, 461 ЦК УРСР 1963 р.), то у ЦК термін „відповідальність” використовується лише у ст. 1166, 1167, 1194, а в решті норм глави 82 ЦК йдеться про „відшкодування шкоди” [1, с. 1070] .
Тобто норми глави 82 ЦК розповсюджуються як на відносини відшкодування шкоди завданої правомірними, так і неправомірними діями. При цьому зобов’язання відшкодування шкоди в більшості випадків є засобом реалізації юридичної відповідальності.
Указана стаття розповсюджується на випадки відшкодування недоговірної шкоди. Шкода, завдана при виконанні договорів відшкодовується за нормами гл. 51 ЦК. Так, у січні 2003 р. Т. звернувся з позовом до приватного підприємця К. про відшкодування матеріальної шкоди, посилаючись на те, що 29 грудня 2002 р. він пішов до ресторану “Капель”, який належить К. У ресторані по жетону № 17 він здав до гардеробу свій шкіряний плащ, вартістю 3000 грн. Коли закінчився вечір, позивач пішов до гардеробу, щоб забрати плащ, але йому плащ не видали та пояснили, що його викрадено. Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2003 р. позов задоволено. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 2 липня 2003 р. постановлено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що Т. при передачі плаща до гардеробу фактично уклав договір зберігання. Цивільна відповідальність особи, яка зберігає речі, за порушення умов договору схову настає згідно ст. ст. 413, 414, 419 ЦК УРСР. Т. позовних вимог з цих підстав не заявляв, а наполягав на відшкодуванні йому шкоди згідно ст. 440 ЦК УРСР.
ВСУ не погодився повністю ні з першою, ні апеляційною інстанцією. Так, в Ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2005 р. зазначено, що суд першої інстанції правильно виходив з того, що позовні вимоги підлягають задоволенню. Проте помилився у застосуванні норм матеріального права, застосувавши ст. 440 ЦК УРСР [2], тобто норму про деліктну відповідальність, а не про відповідальність за неналежне виконання договору зберігання.
Також варто враховувати коло суспільних відносин, в результаті реалізації яких виникла шкода. Прикладом може слугувати наступна справа.
У січні 2009 р. приватний підприємець Ж. звернувся до суду із позовом до К. про відшкодування матеріальної шкоди, пославшись на те, що відповідач перебував із ним як приватним підприємцем у трудових відносинах, між ними укладено договір про повну матеріальну відповідальність, а 19 травня 2008 р. К., керуючи автомобілем, який належить йому, позивачу, допустив зіткнення цього транспортного засобу з деревом, внаслідок чого автомобіль перекинувся й був пошкоджений. Відповідач визнав свою провину в цій дорожньо-транспортній пригоді та зобов’язався відшкодувати завдані збитки, однак трудові відносини з позивачем припинив, не відшкодувавши заподіяної шкоди.
Задовольняючи позов, суд керувався п. 1 ст. 134 КЗпП та водночас ст. 1166 ЦК й виходив із того, що між сторонами було укладено договір про повну матеріальну відповідальність. Проте, з такими висновками не погодився ВСУ, який в своїй Ухвалі від 1 вересня 2010 р. зазначив, що передбачені ст. 1166 ЦК підстави відповідальності особи за завдану майнову шкоду застосовуються в разі виникнення між сторонами спору в деліктних зобов’язаннях. Разом з тим підстави, умови, порядок, межі й розмір матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну ними підприємству, установі, організації, встановлені гл. IX КЗпП України [3].
Нажаль, не завжди правова природа відповідних відносин вірно тлумачиться судами. Так, ВССУ на питання, чи підлягає застосуванню положення статті 625 ЦК у разі невиконання рішення суду про відшкодування шкоди в Інформаційному листі від 16.01.2013 «Про деякі питання застосування статті 625 ЦК України» зазначається, «що відшкодування шкоди – це відповідальність, а не боргове (грошове) зобов’язання, на шкоду не повинні нараховуватись проценти за користування чужими грошовими коштами, що теж є відповідальністю. Отже, нарахування процентів на суму шкоди є фактично подвійною мірою відповідальності. Таким чином, дія частини другої статті 625 ЦК про обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, не поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку із завданням шкоди».
Однак, після виникнення зобов'язання відшкодування шкоди у боржника виникає обов'язок компенсувати завдану шкоду, яка завжди має матеріальний характер, а в більшості випадків - грошовий. Тому на це зобов'язання мають розповсюджуватися всі загальні норми про зобов'язання, якщо інше не випливає з їх суті, тим більше, що не всі зобов'язання з відшкодування шкоди є реалізацією відповідальності.
Щодо підстав та умов виникнення зобов’язань внаслідок завдання шкоди зазначимо наступне. У ст. 11 ЦК серед підстав виникнення цивільних прав та обов’язків міститься «заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі».
Як випливає з ст. 1166 ЦК України, відшкодування шкоди можливе за таких умов: 1) завдано шкоди особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи; 2) дії або бездіяльність, якими завдана шкода, є неправомірними. 3) причинний зв'язок між протиправними діями правопорушника і шкодою, яка виникла; 4) вина особи, яка завдала шкоду. При цьому діє презумпція (припущення) вини порушника: якщо потерпілий довів наявність шкоди, то боржник має довести відсутність своєї вини. Для виникнення обов’язку відшкодування шкоди ступінь вини порушника значення не має.
Таким чином, зобов’язання у зв’язку з заподіянням шкоди виникає при наявності трьох умов (крім наявності підстави виникнення – завдання шкоди), з яких дві носять об'єктивний характер і одна – суб'єктивний. У сукупності всі вони складають «генеральний делікт», формула якого наступна: хто заподіяв іншому шкоду, зобов'язаний її відшкодувати [4, с. 754].
Умови цивільно-правової відповідальності поділяють на „позитивні” (настання шкоди, причинний зв'язок між шкодою і поведінкою особи, що заподіяла шкоду – їх наявність доводиться зацікавленою особою для виникнення відповідальності), і „негативні”, перешкоджаючі її настанню (вина, завдання шкоди правомірними діями – їх відсутність/наявність доводиться зацікавленою особою, щоб не допустити виникнення відповідальності) [5, с. 10].
Встановлені у ст. 1166 ЦК умови відшкодування шкоди поширюється на всі норми, що входять до глави 82 ЦК, тією мірою, в якій їх не змінюють спеціальні правила, передбачені окремими статтями цієї глави. Названі умови разом із фактом заподіянням шкоди є підставами й юридичної відповідальності, вони утворюють одночасно і склад правопорушення.
У передбачених законом випадках на заподіювача може бути покладений обов'язок відшкодування шкоди і при усіченому складі генерального делікту, а саме при відсутності в його діях вини чи противоправності.
Спеціальні делікти диференціюються за різними критеріями, зокрема: 1) суб’єкт, який завдав шкоду (службова особа, працівник юридичної або фізичної особи, малолітня особа, недієздатна особа тощо); 2) об’єкт, котрому завдано шкоди (життя, здоров’я, інші немайнові блага, майно тощо); 3) суб’єкт, який відшкодовує шкоду (заподіювач шкоди; батьки; усиновлювачі; опікуни; заклад, який мав здійснювати нагляд за малолітньою або недієздатною особою; держава тощо); 4) особливості діяльності або об’єктів, якими завдано шкоду (джерело підвищеної небезпеки, виготовлення або продаж неякісних товарів тощо) [4, с. 751].
Поряд із нормами гл. 82 ЦК, в Україні також є спеціальне законодавство про окремі види деліктів. Це закони: «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”, «Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 року. Варто зауважити, що ЦК містить указівку на існування спеціального закону задля реалізації ст.ст. 1177, 1207, однак такого закону досі немає, що робить застосування цих норм утрудненим, а самі норми майже декларативними.
Крім заподіяння шкоди неправомірним діями, закон передбачає спеціальні випадки відшкодування заподіяної шкоди. До останніх відносяться випадки відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист (ст. 1169 ЦК), відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК). В цих випадках обов’язок відшкодувати завдану шкоду виникає тільки за умов передбачених в законі, наприклад, перевищення меж необхідної оборони (ст. 1169 ЦК) [4, с. 755].
В інших випадках мають місце певні особливості зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. Наприклад, шкоду, завдану прийняттям закону про припинення права власності на певне майно відшкодовує в повному обсязі держава (ст. 1170 ЦК).
Щодо особливостей визначення шкоди, зазначимо, що майнова шкода у розумінні ч. 1 ст. 1166 ЦК України – це зменшення майнової сфери потерпілого внаслідок пошкодження чи знищення його майна або внаслідок порушення його особистих немайнових прав. Знищення або ушкодження предметів матеріального світу викликає майнову шкоду, грошове вираження якої іменується збитками.
Термін „збитки” по своєму юридичному значенню, встановленому ст. 22 ЦК України, вужче поняття „шкода”, оскільки включають тільки реальні збитки і упущену вигоду, а відшкодовуються вони, як правило, за наявності майнових відносин і в грошовому виразі. Терміни „шкода” та „ущерб” (рос.), часто вживаються як синоніми, але згідно усталеної цивілістичної традиції терміном „ущерб” (рос.) визначається лише один різновид шкоди – майнова шкода. У ЦК України взагалі, як і в українській цивілістиці термін „ущерб” („збиток”) не згадується, а йдеться лише про „збитки” (на рос. „убытки”). Про те, що мається на увазі саме грошовий вираз шкоди, а не майнова шкода/„ущерб”, свідчить, зокрема, формулювання ст.ст. 22, 623, 1192 ЦК [5, с. 10].
Збитки за своєю природою є неоднорідними та можуть складатися з двох частин: реальні збитки та упущена вигода. Реальні збитки також можуть двох типів: по-перше, витрати, які потерпіла особа або провела, або повинна буде провести для усунення наслідків правопорушення, по-друге, до складу збитків включається вартість втраченого або пошкодженого майна потерпілого.
Витрати потерпілого і пошкодження його майна охоплюються поняттям реальних збитків. Не отримані потерпілим доходи складають його упущену вигоду. Тільки у такому розумінні складу збитків буде реалізований принцип повного відшкодування збитків, закріплений у ч. 2 ст. 22 ЦК.
„Повнота” відшкодування включає і збитки, що зазнані унаслідок інфляційних процесів, оскільки ч.3 ст. 623 ЦК України встановлює, що „суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни, існуючі в день виносить рішення”. Правда, дане правило визначає цю можливість тільки як „право” суду стягнення інфляційних збитків.
Необхідно відмітити, що у відповідності до ст. 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включається також «матеріальна компенсація моральної шкоди». Віднесення розробниками Господарського кодексу України до складу збитків матеріальної компенсації моральної шкоди свідчить про змішення ними понять шкода та збитки.
У разі пошкодження майна розв'язується два питання. Перше – чи можливо використовувати це майно за його прямим призначенням, тобто чи втратила річ не тільки мінову, але і споживацьку вартість. І друге – якщо подальше використання майна можливо, то розміром збитку буде служити різниця в применшенні його вартості, тобто встановлення розміру витрат, необхідних для відновлення майна (його ремонту) до стану, що передував пошкодженню. При пошкодженні майна доведення збитків, таким чином, буде зводитися до обгрунтовування проведених витрат по відновленню майна або до обгрунтовування витрат, які потерпіла сторона повинна буде провести знову ж таки для відновлення майна. У зв'язку з цим не зовсім коректно законодавець включив «пошкодження майна» в поняття збитків, надане в ст. 22 ЦК України.
Вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, для включення його до суми збитків, має бути підтверджена. Тут слід спиратися на Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затв. постановою КМУ від 22 січня 1996 р. № 116; Методику розрахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, затв. наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 10.12.2008 року № 639; Методику обчислення збитків від забруднення нафтою, затв. Постановою КМУ від 26 квітня 2003 року № 631 тощо.
При визначенні конкретного розміру упущеної вигоди слід виходити з реальних умов комерційного обороту, не вдаючись в область припущень про вірогідні прибутки. При доведенні розмірів неотриманого прибутку не беруться до уваги гадані розрахунки позивача. Суди вимагають в цьому випадку представити письмові докази можливості отримання прибутку.
Як зазначено в Ухвалі Верховного Суду України від 29 березня 2006 року, при обчисленні розміру неотриманих доходів (упущеної вигоди) першорядне значення має визначення достовірності (реальності) тих доходів, які потерпіла особа припускала отримати за звичайних умов цивільного обороту. При розрахунку розміру упущеної вигоди ТОВ „Х” виходив з суми, передбаченої в договорі щомісячної орендної платні (2000 грн.), помноженої на 12 місяців. Разом з тим за загальним правилом ст. 322 ЦК України власник несе тягар утримання належного йому майна, а тому представлений ТОВ „Х” в обгрунтовування позову розрахунок не доводить розмір упущеної вигоди від неможливості використання спірного майна [6].
Норма, що міститься у ЦК про поняття, види і зміст збитків поміщена в розділ І «Основні положення» і є універсальною, оскільки терміном «збитки» законодавець оперує у всіх інститутах цивільного права, у тому числі при застосуванні норм про власність, про юридичних осіб, відшкодування недоговірної шкоди тощо.
У випадках, встановлених законом, розмір відшкодування може бути зменшеним (ч. 4 ст. 1193 ЦК).
Особливості визначення шкоди та її доведення передбачені й в інших нормативно-правових актах. Статтею 24 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» вiд 01.07.2004 року передбачено, що у зв’язку з лікуванням потерпілого відшкодовуються обґрунтовані витрати, які пов’язані з доставкою, розміщенням, утриманням, діагностикою, лікуванням та реабілітацією потерпілого у відповідному закладі охорони здоров’я, медичним піклуванням, лікуванням у домашніх умовах та купівлею лікарських препаратів. Зазначені витрати мають бути підтверджені документально відповідним медичним закладом.
Стаття 28 цього закону також передбачає, що шкода, заподіяна в результаті дорожньо-транспортної пригоди майну потерпілого, – це шкода, пов’язана: з пошкодженням чи фізичним знищенням транспортного засобу; з пошкодженням чи фізичним знищенням доріг, дорожніх споруд, технічних засобів регулювання руху; з пошкодженням чи фізичним знищенням майна потерпілого; з проведенням робіт, які необхідні для врятування потерпілих у результаті дорожньо-транспортної пригоди; з пошкодженням транспортного засобу, використаного для доставки потерпілого до відповідного закладу охорони здоров’я, чи забрудненням салону цього транспортного засобу; з евакуацією транспортних засобів з місця дорожньо-транспортної пригоди. Так само, у цьому законі визначені інші особливості визначення шкоди при настанні страхового випадку.
Варто відмітити особливості визначення шкоди, що стала наслідком кримінального правопорушення. Вчинення кожного протиправного з точки зору кримінального закону діяння неминуче породжує різноманітні шкідливі наслідки. Однак, довести необхідно не всі різноманітні негативні наслідки злочину, а лише характер та розмір заподіяної цим злочином шкоди. Ця обставина значно впливає на кваліфікацію самого діяння та для визнання осіб потерпілими в кримінальній справі.
Частина 1 ст. 1166 містить пряму вказівку на протиправність поведінки заподіювача шкоди як обов’язкову підставу деліктної відповідальності.
У юридичній літературі з приводу протиправності існують дві позиції. Прихильники однієї з них виходять з того, що сам факт заподіяння шкоди порушує загальну заборону закону заподіювати іншому шкоду, а тому всі такі дії можна розцінювати як протиправні. Прихильники іншої позиції вважають, що протиправність визначається порушенням не суб'єктивного права потерпілого, а лише порушенням норми об'єктивного права, і такої норми, яка направлена на охорону певного інтересу потерпілого.
Позиція законодавця, відповідно до якої розрізняються наслідки заподіяння шкоди протиправними діями, з одного боку, і правомірними – з іншого, дає підстави для ствердження, що їм сприйнята друга точка зору. Сам факт спричинення шкоди (правопорушення в суб'єктивному значенні) не завжди тягне обов'язок його відшкодування. Шкода, що виникла в результаті правомірних дій, у вигляді загального правила, відшкодуванню не підлягає. Відступ від цього правила можливий, якщо це прямо встановлено законом.
Деліктні зобов’язання ґрунтуються на принципі генерального делікту, згідно якого кожному забороняється завдавати шкоду майну чи особі. Отже, будь-яке завдання шкоди іншій особі вважається протиправним, якщо особа не уповноважена на це. Наприклад, завдання шкоди особою у разі здійснення нею права на самозахист (ст. 1169 ЦК).
Варто зазначити, що недозволені (неправомірні) дії в цивільному праві можуть бути підставою зобов’язання, але ніколи не є його об’єктом. Так, заподіяння шкоди, за наявності інших умов відповідальності, ведуть до виникнення охоронного зобов’язання, але об’єктом цього зобов’язання є дія (звичайно правомірна), спрямована на відшкодування шкоди. Тому варто розрізняти дії боржника як об’єкта зобов’язання та дії порушника як підставу виникнення зобов’язання відшкодування шкоди [7, с. 423].
Відшкодуванню підлягає не лише шкода, заподіяна неправомірними діями, тобто активною поведінкою осіб, але й бездіяльністю. Наприклад, невиконання органами виконавчої влади у встановлені терміни і у належному порядку обов’язків, що на них покладені, невиконання дій, які вони у відповідності з законом або іншим нормативним актом зобов’язані були здійснити.Треба враховувати, що ВСУ висловив своє ставлення до включення до складу шкоди витрат на адвокатські послуги. В Ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 квітня 2009 року зазначено, що витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката та понесені особою у зв’язку з реалізацією своїх процесуальних прав при розгляді справ у порядку цивільного та адміністративного судочинства, процесуальним законом віднесено до судових витрат. Вони відшкодовуються в порядку, передбаченому відповідним процесуальним законом, не є шкодою в розумінні ст. 1166 ЦК України і не можуть бути стягнуті за позовною вимогою про відшкодування шкоди. Згідно зі змістом положень ЦПК України та КАС України вирішення судом питання про судові витрати відбувається лише в порядку, визначеному відповідними нормами вказаних процесуальних законів [8].
Необхідною умовою відповідальності за заподіяння шкоди, є причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) заподіювача шкоди і майновою або моральною шкодою, що виникла у потерпілої особи.
Відповідальність за наслідки, що наступили, можлива лише тоді, коли ці наслідки були закономірним результатом вчиненого особою діяння. Дія або бездіяльність, що є однією з умов виникнення цього результату, але не пов'язані з ним внутрішнім необхідним зв'язком, є лише мотив, але не причина наслідків, що наступили [9, с. 45].
Для встановлення існування причинного зв’язку слід довести, що: 1) протиправна поведінка передувала настанню шкідливих наслідків; 2) шкідливі наслідки є результатом протиправної поведінки особи-заподіювача шкоди.
Так, в Ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах ВСУ від 15 жовтня 2008 р. застережено, що вирішуючи спір про відшкодування шкоди, завданої ДТП, суд цих роз’яснень не врахував і, установивши, що шкода позивачу заподіяна неправомірними діями особи, яка перебувала за кермом автомобіля, проте власником цього автомобіля була інша особа, стягнув завдану позивачу шкоду з власника, не зазначивши в рішенні, якими саме його діями спричинена шкода. При цьому суд не з’ясував, чи є дії власника неправомірними, чи є безпосередній причинний зв’язок між його діями й заподіяною внаслідок ДТП шкодою [10].
У деяких випадках для покладення деліктної відповідальності необхідно встановити декілька причинних зв’язків. Наприклад, у разі завдання каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я фізичній особі необхідно встановити причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою і каліцтвом, а також між каліцтвом і втратою професійної чи загальної працездатності (ст. 1195 ЦК).
Частина 2 ст. 1166 ЦК України вказує на значення вини особи, котра завдала шкоду, розглядаючи таку вину як умову відповідальності за завдану майнову шкоду.
Вина можлива у формі умислу або необережності. Умисел означає, що особа усвідомлювала протиправний характер своїх дій, передбачала їх негатив ні наслідки і бажала настання шкоди. Необережність може бути грубою та простою. Груба необережність – це недотримання елементарних вимог обачливості, відсутність передбачливості, котрої можна вимагати від пересічної людини. Проста необережність – це недотримання високих вимог, які подаються до, так званого «доброго господаря».
У листопаді 2007 р. С. звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса В., приватного нотаріуса М., закритого акціонерного товариства «Страхова компанія «Кремінь» про відшкодування матеріальної шкоди. Позивачка послалася на те, що 15 березня 2006 р. вона уклала договір купівлі-продажу квартири, який посвідчив приватний нотаріус Донецького нотаріального округу М. Згідно з цим договором вона купила квартиру в м. Донецьку. Продавця Д. за договором купівлі-продажу представляв Й., який діяв на підставі довіреності від 12 січня 2006 р. Київський районний суд м. Донецька рішенням від 26 липня 2007 р. довіреність від 12 січня 2006 р. та договір купівлі-продажу квартири від 15 березня 2006 р. визнав недійсними, постановив зобов’язати С. повернути Д. зазначену квартиру.
Згідно зі ст. 27 Закону шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних дій або недбалості приватного нотаріуса, відшкодовується в повному розмірі. За загальним правилом цивільна відповідальність за завдану майнову чи моральну шкоду настає за наявності чотирьох складових: неправомірності дій заподіювача шкоди, негативного наслідку таких дій (шкоди), причинного зв’язку між діями заподіювача шкоди та завданою шкодою, а також вини особи, яка завдала шкоду. Диспозиція ст. 27 Закону України «Про нотаріат», в якій передбачено можливість відшкодування потерпілому завданої шкоди за наявності в діях приватного нотаріуса вини у формі необережності та у виді недбалості, не виключає необхідності встановлення решти складових правопорушення, за наявності яких настає цивільна відповідальність за завдану шкоду.
Відмовляючи у задоволенні позову до приватного нотаріуса про відшкодування шкоди, суд правильно виходив із того, що порушень чинного законодавства у вчиненні нотаріальних дій приватний нотаріус не допустив, стосовно нього немає вироку суду, яким було б підтверджено його незаконні дії або недбалість, що призвели до спричинення шкоди, а також немає судового рішення, що набрало законної сили, яким визнано дії приватного нотаріуса незаконними і встановлено причинно-наслідковий зв’язок між цими діями та заподіяною позивачці шкодою. Крім того, нотаріус не має повноважень перевіряти законність видачі посвідчення тій чи іншій особі (Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 вересня 2010 р.) [11].
Слід зазначити, що правове значення має не лише вина особи, яка завдала шкоду, але й вина потерпілого, яка може бути підставою зменшення розміру відшкодування судом (ст. 1193 ЦК).
Згідно з частиною 2 ст. 1166 ЦК України вина особи, яка завдала шкоди, припускається. Обов’язок доведення відсутності вини покладається на того, хто завдав шкоди. До спростування презумпції вини особа, яка завдала шкоду, вважається винною у завданні шкоди. ВССУ також неодноразово підкреслює, згідно зі статтями 1166, 1167 ЦК діє презумпція вини заподіювача шкоди, тому не позивач доводить вину, а відповідач доводить відсутність своєї вини.
Так, Ухвалою ВССУ від 25 вересня 2013 року за справою № 6-25479св13 за позовом ОСОБА_3 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 до Пологового будинку Рівненської міської ради про відшкодування шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Рівненської області від 20 травня 2013 року встановлено, що 13 жовтня 2011 року у Пологовому будинку Рівненської міської ради її малолітній дитині, завідувачем відділення інтенсивної терапії для новонароджених була проведена вакцинація БЦЖ без застосування проби Манту, без письмового фіксування стану здоров’я дитини перед проведенням щеплення та відповідного письмового дозволу батьків. Проведення щеплення з порушенням вимог чинного законодавства призвело до захворювання дитини. Такі неправомірні дії відповідача завдали її дитині моральну шкоду. У зв'язку з цим позивач просила суд стягнути з відповідача на її користь 30 тис. грн на відшкодування моральної шкоди та понесені судові витрати. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області стягнуто з Пологового будинку Рівненської міської ради на користь ОСОБА_3 в інтересах малолітньої дитини 13 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 20 травня 2013 року рішення міського суду скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, апеляційний суд, відхиляючи як доказ висновок судово-медичної експертизи, виходив із того, що у малолітнього ОСОБА_4 були відсутні протипоказання до щеплення, що встановлено також і висновком експерта, ускладнення здоров'я могли виникнути у дитини й у разі проведення щеплення з дотриманням усіх вимог відомчих наказів Міністерства охорони здоров'я України, відтак, наявність прямого причинно-наслідкового зв’язку між діями відповідача та ускладненнями здоров'я, які настали у дитини, не доведено.
Проте касаційна інстанція із таким висновком апеляційного суду не погодилась. Зазначаючи, що позивачка фактично не довела вину відповідача, апеляційний суд не звернув уваги на те, що згідно зі ст. 1166 ЦК України діє презумпція вини завдавача шкоди, тому не позивач доводить вину, а відповідач доводить відсутність своєї вини.
Апеляційний суд не врахував, що наказ про накладення дисциплінарного стягнення та постанова про притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення неправомірних дій при проведенні щеплення дитині ОСОБА_5 не оскаржувалися, а тому є чинними; не погодившись з висновком судово-медичної експертизи, суд самостійно дав оцінку такому висновку без спеціальних знань в області медицини [12].
В іншій справі (Ухвала від 15 січня 2014 року за справою № 6-32496св13) ВССУ прямо підкреслив, що цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини; якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювана шкоди [13]. З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесу, саме на відповідача покладено обов'язок доведення відсутності його вини в завданні шкоди позивачу.
У деяких випадках шкода відшкодовується незалежно від вини особи, яка її завдала (ст. 1187 ЦК).
Відшкодовує шкоду особа, яка її завдала. Суд має точно встановити особу заподіювача шкоди та підстави відшкодування шкоди.
Такий висновок підтверджується й судовою практикою. Так, Ухвалою ВССУ від 29 травня 2013 року за справою № 6-5471св13 підкреслено, що підставою виникнення зобов'язання із заподіяння шкоди є факт її завдання. Згідно зі ст. 36 Закону України «Про пожежну безпеку» підприємства, установи, організації та громадяни відповідно до чинного законодавства зобов'язані відшкодувати збитки, завдані у зв'язку з порушенням ними протипожежних вимог. За правилами ч. 2 ст 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди заподіяно не з її вини. За таких обставин, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлена обставина про те, що пожежа виникла на території ...в приміщенні, яке передано в оренду відповідачу ОСОБА_9, оскільки підтверджується сукупністю наявних у справі доказах.
Разом з тим, висновок суду першої інстанції про солідарний обов'язок відповідачів (орендаря та орендодавця) щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди не ґрунтується на вимогах чинного цивільного законодавства України. Відповідно до ч. 1 ст. 780 ЦК шкода, заподіяна третім особам у зв'язку з користування річчю, переданою у найм, відшкодовується наймачем на загальних підставах. За таких обставин, що відповідальність за шкоду, заподіяну пожежею майну позивача, повинна бути покладена на відповідача ОСОБА_9, який є орендарем приміщення, в якому виникла пожежа, оскільки останній не забезпечив утримання об'єкта, переданого в оренду, відповідно до чинного законодавства, зокрема протипожежних правил [14].
Разом із тим, обов’язок відшкодувати завдану шкоду може бути покладено на іншу особу, вказану у законі. Наприклад, шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном, іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітнього, навчальним закладом, під наглядом якого перебував малолітній тощо (ст. 1178 ЦК).
Хоча у спорах, пов’язаних із відшкодуванням шкоди, можуть фігурувати: 1) кредитор, 2) потерпілий, 3) заподіювач шкоди, 4) боржник, але, разом із тим, сторін у зазначених зобов’язань тільки дві – кредитор та боржник. Це пов’язане з тим, що вони або об’єднують у собі два поняття (коли у одній особі співпадають кредитор і потерпілий, боржник і заподіювач шкоди), або одне з цих понять, як визначальне, поглинає інше, яке не являє собою юридично самостійну конструкцію (наприклад, малолітні, недієздатні тощо не є суб’єктами цивільних правовідносин, а тому не можуть бути боржниками – стороною у зобов’язаннях відшкодування шкоди).
Суб’єктами у зобов’язаннях відшкодування шкоди, за загальним правилом, можуть бути будь-які учасники цивільних відносин. Разом із тим, боржником (особою, зобов’язаною відшкодувати шкоду) може бути лише дієздатна фізична особа, юридична особа, держава або інше соціально-публічне утворення. У разі, коли охоронні правовідносини відшкодування шкоди є одночасно правовідносинами цивільно-правової недоговірної відповідальності, боржником у них може бути лише деліктоздатна особа або соціально-публічне утворення [15, с. 225].
У відповідності до ч. 3 ст. 1166 ЦК України шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.
Варто вказати, що однією з універсальних підстав звільнення заподіювача шкоди від обов’язку відшкодування шкоди є непереборна сила, а також будь-яка інша обставина, настання якої боржник не міг і не мав передбачити (випадок). Випадок та непереборна сила не є однаковими за змістом категоріями, проте вони є загальними обставинами звільнення як від договірної, так й недоговірної відповідальності.
Під правовим випадком (казусом) розуміється така подія або її результат (наслідки), яких могло б не бути, але які не були відвернуті відповідальною особою тільки тому, що їх неможливо було передбачити і запобігти через раптовість їх настання. Отже, випадковою може бути подія, яка є причиною завдання шкоди, або сама шкода, як наслідок певної події. Тому, «випадок» (casus) і відсутність провини - дві сторони того самого явища, і там, де кінчається провина, там починається випадок.
Значення випадку полягає у тому, що незважаючи на наявність протиправної поведінки особи, шкоди та причинного зв'язку між ними, він стає підставою для звільнення від цивільно-правової відповідальності.
Однак треба враховувати, що законодавством передбачені такі види зобов'язань, за якими боржник відповідає за випадок. Відповідальність незалежно від провини означає, що вона може бути покладена на правопорушника не тільки при наявності його провини, але також і при випадковому невиконанні зобов'язання або випадковому заподіянні шкоди.
Існують декілька теорій, які пояснюють сутність та поняття «непереборної сили». Суб'єктивна теорія «непереборної сили» пояснює «непереборну силу» як подію, яку заподіювач шкоди не міг запобігти, незважаючи на вищий ступінь старанності, дбайливості та передбачливості. Але в такому широкому розумінні поняття непереборної сили збігається з поняттям випадку.
«Об'єктивна теорія» характеризує непереборну силу двома рисами: непереборна сила є: 1) явище, зовнішнє стосовно діяльності організації, у сфері якої заподіяна шкода; 2) явище, надзвичайне за силою дії, стихійне, опір якому людськими силами неможливий.
Непереборна сила - сила стороння, зовнішня, з діяльністю відповідача ні в якому зв'язку не перебуває. Непереборна сила - це надзвичайна подія, якій неможливо запобігти за даних умов з об'єктивних підстав (на досягнутому рівні науки та техніки).
Випадку в цивільному праві можливо об'єктивно запобігти, а не може йому запобігти лише дана особа, маючи доступні засоби.
Надзвичайною вважається подія, яка є відхиленням від необхідної закономірності в розвитку явищ і обумовлена випадковими причинними зв’язками. Надзвичайним визнається явище, яке перевищує все ординарне, типове і звичайне. Надзвичайність явищ може проявлятися в різних аспектах. Як правило, такі явища мають велику потужність та руйнівну силу, а їх виникнення є екстраординарною, несподіваною подією. У деяких випадках надзвичайність полягає в рідкості виникнення тієї чи іншої події, сильному первісному імпульсі або масштабності.
Невідворотною вважають подію, котру неможливо попередити за допомогою наявних у певних умовах технічних та інших засобів.
Невідворотність дії непереборної сили або шкоди, що заподіюється нею, тісно пов'язана з її надзвичайним характером. Як правило, саме надзвичайний характер події не дає можливості особі запобігти та відвернути настання негативних наслідків. Слід враховувати, що непереборна сила належить до категорії відносних понять, оскільки те, що невідворотне при одному рівні розвитку науки і техніки, повністю відворотне за інших умов. Тому суд, визначаючи можливість віднесення явища до непереборної сили має з’ясувати усі конкретні обставини завдання шкоди в даному випадку, зокрема, місце, час події і таке інше.
Хоча непереборна сила і характеризується об'єктивною невідворотністю, але особа не повинна миритися з неминучістю настання шкода внаслідок її дії. Вона не позбавляється обов'язку здійснювати опір негативному впливу непереборної сили усіма можливими засобами.
Категорія «непереборна сила» є межею «підвищеної» цивільно-правової відповідальності у випадках відповідальності особи незалежно від її вини. Зокрема, саме дія непереборної сили звільняє від відповідальності «професійного зберігача» за втрату, нестачу або пошкодження переданого на зберігання майна (ч. 2 ст. 950 ЦК) та володільця джерела підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну цим джерелом (ст. 1187 ЦК).
Обставини непереборної сили можна поділити на три групи: 1) природні явища, що мають стихійний характер (пожежі, повені, землетруси й т.д.); 2) екстремальні ситуації громадського життя: воєнні дії, масові захворювання (епідемії), страйки тощо; 3) деякі заборонні акти держави (наприклад, оголошення карантину, обмеження перевезень на певних напрямках, заборона торговельних операцій з окремими країнами внаслідок застосування міжнародних санкцій і ін.).
За загальним правилом, непереборна сила повністю звільняє від відповідальності заподіювача шкоди. Це слідує з того, що у таких випадках не йдеться про волю людини, реалізацію її намірів тощо.
Проте, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи навіть внаслідок непереборної сили, може бути відшкодована у випадках, встановлених законом. Наприклад, авіаційні підприємства відповідають і за випадкове завдання шкоди членам екіпажу, в тому числі за шкоду, що виникла внаслідок непереборної сили (ст. 29 Повітряного кодексу України).
Шкода, завдана правомірними діями, як правило, не підлягає відшкодуванню.
Так, у відшкодуванні завданої шкоди потерпілому може бути відмовлено у разі її завдання: 1) при проханні чи за згодою потерпілого, крім випадків завдання шкоди його життю та здоров’ю (наприклад, у кожному разі неправомірним є позбавлення хворого життя на його прохання – евтаназія).
Від такого прохання (згоди) необхідно відрізняти випадки завдання шкоди внаслідок прийняття на себе ризику, тобто, згоди потерпілого на вчинення дій, в результаті яких йому може бути завдана шкода. (Наприклад, таким випадком завдання шкоди внаслідок згоди на вчинення ризикованих дій є домовленість про виконання працівником небезпечних робіт на підставі трудового договору). Проте, якщо шкоди буде завдано внаслідок порушення власником (адміністрацією) правил безпеки виробництва, то відповідальність настає на загальних підставах [4, с. 755].
Аналогічний характер має й згода хворого та його родичів на проведення операції або застосування нових методів лікування, які не виключають можливості настання несприятливих наслідків.
2) у разі здійснення особою права на самозахист (необхідну оборону), якщо не були перевищені межі, встановлені законом (ст. 1169 ЦК).
Разом із тим, в ч. 4 ст. 1166 ЦК передбачається можливість відшкодування шкоди, завданої правомірними діями, у випадках встановлених Цивільним кодексом та іншими законами. Наприклад, у разі завдання шкоди при виконанні обов`язків і здійсненні прав (прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно (ст. 1170 ЦК); виконання наказу; у разі крайньої необхідності ( ст. 1171 ЦК).
Як виняток, ЦК України допускає відшкодування шкоди при правомірному його спричиненні (ч. 2 ст. 1169). В теорії цивільного права проводиться відмінність між відшкодуванням шкоди як формою відповідальності, яка виникає як реакція держави на неправомірну поведінку особи, і відшкодуванням, які наступили із причин інших, ніж протиправне порушення права, зокрема, в результаті поведінки, що визнається правопорядком правомірним.
Хоча дане правило вміщене у ст. 1166 ЦК, присвяченій підставам «відповідальності» за завдану майнову шкоду, однак за своєю сутністю таке відшкодування є не відповідальністю, а специфічним засобом захисту цивільних прав потерпілого.
Надруковано: Голубєва Н.Ю. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду: на матеріалах судової практики / Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія»: збірник наукових праць. – Одеса: Юридична література, 2015. – Том ХVІ. – С. 71-86 // http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/6487/Golubeva%20nauk%20pra%2016.pdf?sequence=1&isAllowed=y
Література:
- Цивільний кодекс України: науково-практ. комент. – [6-е вид.] /За ред. Є.О. Харитонова, Н.Ю. Голубєвої. – Х.: Одіссей, 2009.
- Ухвала ВСУ від . // Вісник Верховного суду України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/01874971D8ADB1FFC325713700331F98?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=01874971D8ADB1FFC325713700331F98
- Ухвала ВСУ від . // Єдиний державний реєстр судових рішень України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/11176878
- Зобов’язальне право України: Підручник / За ред. Є.О.Харитонова, Н.Ю. Голубєвої. – К.: Істина, 2011.
- Крисань Т.Є. Збитки як категорія цивільного права України : Дис... канд. наук: 12.00.03 — 2008. – 22 с.
- УхвалаВСУ від 29 березня 2006 р. // Юридическая практика. – 2006. - № 33 (451). – С. 23.
- Голубєва Н.Ю. Зобов’язання у цивільному праві України: методологічні засади правового регулювання : монографія / Н. Ю. Голубєва. – О. : Фенікс, 2013. – 642 с.
- Ухвала ВСУ від . // Єдиний державний реєстр судових рішень України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/3560123
- Мазалов А.Г. Гражданский иск в уголовном процессе. - М., 1977. - С.45.
- Ухвала ВСУ від . // Єдиний державний реєстр судових рішень України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/2346556
- Ухвала ВСУ від . // Єдиний державний реєстр судових рішень України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/11176789
- Ухвала ВССУ від 25.09.2013р. // Цивільне судочинство: судова практика у цивільних справах. Науково-практичний юридичний журнал. - 2013. - № 4. - С. 136-138.
- Ухвала ВССУ від 15.01.2014р. // Цивільне судочинство: судова практика у цивільних справах. Науково-практичний юридичний журнал. - 2014. - № 1. - С. 128-132.
- Ухвала ВССУ від 29.05.2013р. // Цивільне судочинство: судова практика у цивільних справах. Науково-практичний юридичний журнал. - 2013. - № 3. - С. 222-226.
- Ківалова Т. С. Зобов'язання відшкодування шкоди у цивільному законодавстві України (теоретичні аспекти) : монографія / Т. С. Ківалова. – О. : Юрид. літ., 2008. – С. 225.