Головний зміст

luuy7t76Бойко Андрій Михайлович, д.ю.н., професор, член Вищої ради юстиції.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Діяльність слідчого судді є процесуально важливою, адже саме на слідчого суддю покладається важлива функція - здійснення судового контролю за дотриманням прав людини і основоположних свобод на досудовій стадії кримінального провадження. Згідно з пунктом 18 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України (надалі – КПК України)  до повноважень слідчого судді належить здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. Виконання цієї процесуальної функції зобов’язує слідчого суддю діяти сумлінно і професійно. За порушення норм процесуального права, допущені на цій стадії кримінального провадження, слідчого суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності, у тому числі звільнено з посади за порушення присяги судді.
 
 
 
Порушення норм процесуального права, які було допущено слідчими суддями у процесі ухвалення судових рішень про застосування до учасників масових акцій протесту – підозрюваних у вчиненні кримінальних правопорушень під час подій Революції гідності (з 21 листопада 2013 року до 21 лютого 2014 року) виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стало підставою, відповідно до Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», для здійснення Тимчасовою спеціальною комісією з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (надалі – ТСК) перевірки правомірності дій слідчих суддів, які ухвалювали відповідні судові рішення, з розглядом висновків ТСК Вищою радою юстиції (надалі – ВРЮ) про звільнення цих суддів за порушення присяги.
 
 
 
ВРЮ розглядаючи висновки ТСК про наявність у діях слідчих суддів правових підстав для їх звільнення за порушення присяги, керувалася низкою чинників. Найперше, ВРЮ визначала чи мають місце в діях слідчого судді порушення норм процесуального права та прав людини у процесі ухвалення судового рішення про застосування виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, який характер мали ці порушення і чи були вони проявом суддівського свавілля. Друге, ВРЮ брала до уваги європейські та міжнародні стандарти і рекомендації, щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, у тому числі – звільнення з посади судді.
 
 
 
Досліджуючи, чи застосування виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою було свавільним, ВРЮ оцінювала дотримання слідчим суддею міжнародних стандартів прав людини закріплених у Загальній декларації прав людини, прийнятій у 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН , Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, прийнятому у 1966 році Генеральною Асамблеєю ООН , та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, підписаної державами – членами Ради Європи , а також виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини.
 
 
 
 
Щодо підстав та процедури дисциплінарної відповідальності, у тому числі – звільнення з посади судді, ВРЮ враховувала Бангалорські принципи поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалені резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27 липня 2006 року № 2006/23 , в яких визначено, що суддя повинен здійснювати свою судову функцію незалежно, виходячи виключно з оцінки фактів, відповідно до свідомого розуміння права, незалежно від стороннього впливу, спонукання, тиску, загроз чи втручання, прямого чи опосередкованого, що здійснюється з будь-якої сторони та з будь-якою метою. Також вказується, що об’єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов’язків. Вона проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття. 
 
 
 
 
Відповідно до принципу V, викладеного у Рекомендації                                       № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухваленій Комітетом Міністрів Ради Європи на 518-му засіданні заступників міністрів 13 жовтня               1994 року , судді, зокрема, зобов’язані проводити справу неупереджено, спираючись на власну оцінку фактів та власне тлумачення закону; забезпечити, щоб кожна сторона мала однакові можливості бути заслуханою, і щоб процедурні права кожної із сторін дотримувались відповідно до положень Конвенції про захист прав та основних свобод людини.
Вітчизняне законодавство (частини перша статті 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів») зобов’язує суддю дотримуватись присяги судді і об’єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкорюючись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді.
 
 
 
 
Комітет Міністрів Ради Європи виключає відповідальність за зміст судових рішень, але водночас встановлює декілька винятків, коли суддя може нести дисциплінарну відповідальність за суддівські помилки, пов’язані зі змістом судових рішень, а саме - тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злого умислу (malice) або грубої недбалості (grossnegligence) .
 
 
 
Відповідно до частини другої статті 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції» (в редакції на момент постановлення ухвал слідчими суддями у період Революції гідності) порушенням суддею присяги визнавалося, в тому числі за вчинення ним дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; порушення морально-етичних принципів поведінки судді.
Із наведених норм можна зробити висновок, що слідчий суддя може бути звільнений з посади судді за порушення присяги судді за серйозні і очевидні порушення норм процесуального права, а також за порушення прав людини і основоположних свобод, якщо вони вчинені умисно або внаслідок грубої недбалості (мають ознаки свавільності). Прояви суддівської свавільності необхідно відрізняти від добросовісної суддівської помилки, тобто помилки без ознак умислу або грубої недбалості. Добросовісність вказує на те, що суддя діяв сумлінно – з належним ставленням до своїх обов’язків встановив фактичні обставини, які підлягають правовій оцінці, оцінив докази та тлумачив закон, але припустився помилки, яка не була настільки очевидною і однозначною. 
 
 
 
 
З практики діяльності ВРЮ щодо розгляду висновків ТСК про звільнення суддів за порушення присяги можна зробити висновок, що за ознаками свавільності оцінювались помилки слідчого судді, які свідчили про те, що суддя вчинив дії, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя (суддя порушив принцип незалежності суду, проявив упередженість чи необ’єктивність у процесі застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою, грубо порушив права, свободи та законні інтереси учасників кримінального провадження тощо). 
Але в цьому аспекті виникло обґрунтоване запитання, а в яких межах ВРЮ може оцінювати поведінку судді у частині тлумачення закону, а також оцінювання фактів та доказів слідчим суддею як підстави для звільнення судді за порушення присяги?
 
 
 
 
Орієнтиром для ВРЮ у визначенні того, чи поведінка слідчого судді містила ознаки свавільності, слугувала практика Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини зазвичай намагається уникати розгляду помилок щодо питань факту або права, яких припустилися національні суди, якщо лише такі помилки не становлять «очевидну несправедливість, що несумісна з Конвенцією про забезпечення прав людини та основоположних свобод».
 
 
 
 
Використовуючи підходи Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), можна зробити висновок, що судове рішення, яке є результатом помилки суду щодо питань права або факту є настільки очевидною, разючою та відчутною помилкою, що її не міг би припуститися розумний суд, і такі дії судді не можна кваліфікувати інакше як прояв суддівського свавілля.
Серед порушень, які допускались слідчими суддями у процесі застосування запобіжних заходів, насамперед можна виділити ті, які стосувались: 
 
 
 
 
- відсутності матеріально-правової підстави для застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту - наявності обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення;
- відсутності процесуальної підстави - наявності ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, можуть здійснити дії, що зашкодять інтересам розслідування та/або судового розгляду кримінальної справи.
 
 
 
 
ЄСПЛ одним з критеріїв для визначення наявності обґрунтованої підозри вважає наявність фактів причетності особи до вчинення кримінального правопорушення, у вчиненні якого її (особу) підозрюють (див. Рішення у справі «Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» ). Доведеність наявності обґрунтованої підозри у вчиненні кримінального правопорушення на момент вирішення питання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою має відповідати стандарту «розумна підозра» (див. Рішення у справі «О’Хара проти Сполученого Королівства» ), тобто наявності фактів або інформації, які могли б переконати об’єктивного спостерігача в тому, що саме ця особа могла вчинити кримінальне правопорушення (див. Рішення у справі «Фокс, Кемпбел і Харлей проти Сполученого Королівства» ). КПК України також зазначає, що при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу слідчий суддя, суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов’язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі і вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення (пункт 1 частини 1 статті 178 КПК ). Необхідно зазначити, що хоча наявні на момент вирішення питання про утримання під вартою докази і не повинні бути переконливими настільки, щоб можна було встановити винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, суд повинен оцінити докази, надані сторонами, на предмет їхньої належності, допустимості та достовірності, і відкинути ті з них, що не відповідають цим критеріям.
 
 
 
Розглядаючи матеріали кримінальних проваджень за висновками ТСК було встановлено, що в окремих з нив в обґрунтуванні клопотання слідчого про застосування запобіжного заходу слугували докази, які не мали жодного зв’язку з фактичними обставинами події злочину, які були викладені в обґрунтованій підозрі і, відповідно, не могли підтверджувати факту причетності особи до вчиненого кримінального правопорушення. 
 
 
 
 
Для прикладу, до Солом’янського районного суду міста Києва 23 січня 2014 року надійшло клопотання старшого слідчого СВ Солом’янського РУ ГУМВС України у місті Києві, погоджене прокурором прокуратури Солом’янського району міста Києва, про застосування відносно ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Клопотання мотивовано тим, що 19 січня 2014 року приблизно о                         15 годині 00 хвилин ОСОБА_1, діючи спільно з невстановленими досудовим розслідуванням особами у кількості приблизно 3000-5000 осіб, заздалегідь підготувавши екіпіровку для власного захисту під час нападу на працівників міліції, а саме: бронежилети, шоломи, захисні щитки та інші засоби індивідуального захисту, прибув на вул. Грушевського у м. Києві, поряд зі стадіоном «Динамо», та вчинив насильство над працівниками правоохоронних органів та внутрішніх військ МВС України шляхом нападу та завдання їм ударів битками, кийками, палицями, ціпками, розпилення сльозогінного газу, світло-шумовими гранатами, запалювальними сумішами, вибуховими пакетами, киданням каміння, а також намагався заволодіти засобами пасивної безпеки, що мали співробітники міліції. В ході таких протиправних дій працівникам міліції та іншим особам, загальною кількістю приблизно 100 осіб, завдано побої та тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості. Також, з метою подолання перешкод при досягненні свого злочинного умислу ОСОБА_1, діючи спільно з невстановленими особами, вчинив дії, направлені на знищення майна, а саме: автотранспортних засобів, металевих турнікетів, що належать ГУМВС України у м. Києві, використовувалися для стримування учасників заворушення та перешкоджали пересуванню вищевказаних осіб у напрямку будівлі Верховної Ради України, шляхом застосування фізичної сили. Під час вчинення вказаних протиправних дій ОСОБА_1 був затриманий працівниками міліції.
У клопотанні слідчого зазначено, що обґрунтованість підозри ОСОБА_1 повністю підтверджується зібраними по кримінальному провадженню доказами, а саме: показами свідка – командира відділення БМОП «Беркут» (інших доказів у клопотанні не вказано).
 
 
 
 
Ухвалою слідчого судді Солом’янського районного суду м. Києва                Кізюн Л.І. від 23 січня 2014 року  клопотання слідчого задоволено, застосовано до підозрюваного ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
Необхідно звернути увагу, що у цьому випадку в повідомленні про підозру і ухвалі суду йдеться про подію злочину, яка мала місце 19 січня 2014 року, водночас єдиний доказ (показання свідка – командира відділення БМОП «Беркут», який досліджувався судом, стосується подій, що мали місце в інший день – 21 січня 2014 року, причетність до яких ОСОБА_1 також не встановлена. Таким чином, жодний доказ не доводить причетність Тюка Ф.Ф. до кримінального правопорушення, подія якого мала місце 19 січня 2014 року. Обрання за таких умов ОСОБА_1 запобіжного заходу грубо порушує статтю 29 Конституції України , статтю 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , статті 177, 183 та ін. КПК України , які допускають застосування тримання під вартою, як виняткового запобіжного заходу, лише за наявності обґрунтованої підозри.
 
 
 
Ще один приклад, що стосується ухвали слідчого судді Солом’янського районного суду міста Києва Лозинської М.І. від 23 січня 2014 року  про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно ОСОБА_1 у якій зазначено, що він обґрунтовано підозрюється у вчинені злочину, передбаченого частиною 2 статті 294 Кримінального кодексу України (надалі – КК України ), що повністю підтверджується зібраними по кримінальному провадженню доказами, а саме: показаннями свідків – прапорщика міліції БМОП «Беркут» та міліціонера-снайпера БМОП «Беркут». Сторона захисту ставила під сумнів якість цих доказів (їх достовірність та точність, з огляду на те, що під час затримання у підозрюваного не були вилучені предмети, які б підтверджували показання свідків, події відбувались у нічний час, показання свідків ідентичні за змістом та стилем викладу) слідчий суддя не взяла це до уваги. 
Оскільки у цьому випадку показання свідків є єдиним доказом, щодо достовірності якого є обґрунтований сумнів, то  у разі відсутності будь-яких інших фактів на підтвердження отриманих доказів, слідчий суддя зобов’язаний був розглянути ці докази на предмет їх достовірності.
 
 
 
 
Грубими порушеннями з боку слідчих суддів було також використання доказів, отриманих стороною обвинувачення всупереч порядку, передбаченому КПК України, тобто доказів, які є недопустимими і такими, що не можуть доводити обґрунтованість підозри щодо вчинення кримінального правопорушення. Зокрема слідчі судді не звертали увагу на те, що у протоколі про затримання підозрюваного не зафіксовано час та/ чи місце його затримання, протокол допиту особи в якості підозрюваного складений до повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення тощо.
Необхідно загострити увагу на порушеннях, які допускали слідчі судді щодо встановлення та оцінки процесуальних підстав застосування виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Зазначаючи в ухвалі суду наявність певного ризику (ризиків) відповідно до статті 177 КПК України , які є процесуальною підставою для взяття особи під варту, зокрема, ризик переховування, ризик перешкоджання кримінальному провадженню, ризик вчинення іншого кримінального правопорушення чи продовження кримінального правопорушення, слідчий суддя повинен опиратися на докази того, що вони є виправданими (обґрунтованими).
 
 
 
 
 
ЄСПЛ вбачає порушення права на особисту недоторканність та свободу у випадках, коли суди у своїх рішеннях про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обмежуються «схематичними» мотивами, як «неналежна поведінка обвинуваченого», «тяжкість покарання, що загрожує» тощо (див. Рішення у справі «І.А. проти Франції» ). В ухвалі суду мають бути зазначені обставини, що дають підставу очікувати, що цей ризик (ризики) справдяться і для цього слідчий, прокурор мають надати суду докази цього (див. Рішення у справі «Александр Макаров проти Росії» ). Суд не повинен керуватись припущеннями про наявність ризику (ризиків) обґрунтовуючи застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, інакше це б свідчило про явну зневагу до презумпції невинуватості.
Так, ЄСПЛ неодноразово зазначав, що хоча суворість покарання є визначальним елементом під час оцінки ризику переховуватись від правосуддя чи вчинення нових злочинів, потребу позбавлення когось волі не можна оцінювати з винятково абстрактного погляду, беручи до уваги тільки тяжкість кримінального правопорушення (див. Рішення у справі «Мамедова проти Росії» ).
 
 
 
 
Показовим є також те, що слідчі судді практично у всіх випадках зазначали обставини, які оцінюються при обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (відповідно до статті 178 КПК України ) і, які слугують додатковими підставами для застосування запобіжного заходу. Зокрема, практично у всіх судових рішеннях вказується про тяжкість покарання, що загрожує підозрюваному у кримінальному правопорушенні, відсутність у підозрюваного постійного місця роботи або навчання, відсутність даних про його майновий стан, віддаленість постійного проживання від міста Києва тощо.
 
 
 
Натомість, коли йдеться про обставини, які ставлять під сумнів наведені слідчим, прокурором ризики (позитивні характеризуючи дані про підозрюваного, постійне місце проживання та роботи, усталений спосіб життя, стабільні соціальні зв’язки, наявність малолітніх дітей та осіб на утриманню тощо) слідчі судді зазначали ці обставини, у тих випадках, коли стороною захисту були подані відповідні матеріали, але у переважній більшості наявність цих обставин не враховувалась як обставина, яка може знизити або зменшити ймовірність реалізації ризиків, як підстави для застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. 
 
 
 
 
У багатьох судових рішеннях відсутні доводи на спростування аргументів сторони захисту, висловлених нею проти існування відповідних ризиків. Наведене свідчить про упередженість та необ’єктивність слідчих суддів при ухваленні судового рішення про застосування до підозрюваних, а саме учасників «Революції Гідності»  виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
 
 
 
 
Натомість, суди, кожного разу вирішуючи питання про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою, повинні розглядати наявність потреби у цьому. З цією метою вони повинні зважати на всі обставини, що свідчать «за» і «проти» наявності справжнього публічного інтересу, який, з урахуванням презумпції невинуватості, виправдовує відступ від принципу поваги до особистої недоторканності та свободи.
При цьому суд має обґрунтовувати своє рішення на підставі дослідження у суді обґрунтованої підозри, наявних ризиків для застосування виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою ув’язнення та інших обставин, а не на основі тільки тих матеріалів, які подані стороною обвинувачення. 
 
 
 
 
 
Ще раз необхідно звернути увагу, що практика Європейського суду з прав людини, зокрема, у справі «Луценко проти України » наголошує, що стаття 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує основоположне право на свободу та недоторканність, яке є найважливішим у «демократичному суспільстві» у розумінні Конвенції. Кожен має право на захист цього права, що означає не бути позбавленим свободи або мати гарантії від продовження позбавлення свободи, крім випадків, коли таке позбавлення відбувалось за умов, встановлених у пункті 1 статті 5 Конвенції. Цей перелік винятків, встановлений у вищезазначеному положенні, є вичерпним і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме – гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи (див. Рішення у справі «Хайредінов проти України»). Будь-яке свавільне тримання під вартою не може відповідати пункту 1 статті 5 Конвенції. У цьому контексті термін «свавільність» розуміється ширше, ніж лише невідповідність національному законодавству. Як наслідок, законне позбавлення свободи за національним законодавством усе одно може бути свавільним і, таким чином, може порушувати Конвенцію, зокрема, коли з боку державних органів мала місце недобросовісність або введення в оману (див. Рішення у справі «Моорен проти Німеччини»), або коли таке позбавлення свободи не було необхідним за конкретних обставин (див. Рішення у справі «Нештак проти Словаччини») .
 
 
 
 
Відповідно до підпункту с) пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод  кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: законний арешт або затримання особи, здійснене з метою доправлення її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.
Кожна заарештована або затримана за кримінальним обвинуваченням особа в терміновому порядку доставляється до судді чи до іншої службової особи, якій належить за законом право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення. Тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не має бути загальним правилом, але звільнення може ставитись у залежність від подання гарантій явки до суду, явки на судовий розгляд на будь-якій його стадії і, в разі необхідності, явки для виконання вироку, як встановлено пунктом 3 статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
 
 
 
 
 
Підсумовуючи, необхідно зазначити, що свавільними можуть бути визнані судові рішення у разі очевидного викривлення фактів або вимог процесуального права, очевидної невідповідності висновку суду встановленим фактам та іншим обставинам, очевидної відсутності правових підстав для ухваленого рішення, відсутність у судовому рішенні обґрунтування щодо неврахування процесуально значущих доводів сторони захисту, з якими рішення суду йде у розріз, порушення основоположних принципів щодо незалежності та безсторонності суду. Це далеко невичерпний перелік проявів свавільних судових рішень, які дають правові підстави для звільнення судді з посади за порушення присяги, але важливо, щоб слідчі судді не повторювали цих помилок і усвідомлювали  важливість здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.